Склад учасників: Вілен, Шрек, Михайло, Олекса

Час подорожі: 2 тижні

Відстань: 16000 км літаком, 2000 км потягом, 300 км автобусом, 1500 км мотоциклом, 100 морських миль морем.

 Влітку минулого року мене, на той час кермового лодії «Русич», випадково занесло до Тайланду. Пошарпаний переходом через Індійський океан човен вимагав термінового ремонту, й саме неподалік Сатуну була знайдена жадана верф. Клопоти не дозволили як слід ознайомитися з Сатуном та його околицями, але містечко залишило вельми приємне враження. Кілька місяців по тому дісталася Сатуну нова команда лодії, до складу якої входив й мій товариш Вілен. Хлопці мали вдосталь часу, щоб оцінити принади південнотайської глушини. Тож Вілен тільки но повернувся додому з мандрівки відразу розпочав агітацію на зимову подорож. Відтак зібралася компанія з чотирьох представників харківського ендуро-руху.

Опинившися в бангкокському аеропорті Суварнабхумі, порівняно з яким Бориспіль та Домодєдово жалюгідні курники,  важко утриматися від роздумів щодо відносності поняття «країна третього світу». При цьому відносність роздумів не відноситься до країни перебування. Але ж варто було залишити кондиційований простір, як спекотне повітря видуло всі дурниці з голови.

Вдруге дивуюся тому, що в цій країні відсутній пил. Навіть фури, що наздоганяють на трасі, не підіймають куряви. А ще тут ніколи та ніде не смердить. Навіть на рибному базарі. Відтворити  рецептуру тайського аромоксамита дуже просто. Беремо в рівних долях запахи імбирю, перцю чілі та ароматичних паличок. В великих містах приправляємо вихлопними газами, в сільській місцевості – ароматами квітучих рослин. Готово.

У бангкокському вирі легко можна загубитися на пару тижнів, тому столична культурна програма стиснута в півтори доби. Перш за все відвідали храмовий комплекс при королівському палаці.

Треба сказати, що король Рама IX користується неабияким авторитетом і щирою любов’ю підданих. Популярність грунтується не тільки на успіхах в державних справах, а й на скромності та демократичності монарха. Кожен роззява має змогу відвідати королівську резиденцію, щоправда для цього доведеться розлучитися з досить відчутною сумою грошей. Вражає, що на найбільшій місцевій купюрі король зображений не в офіційному вбранні, як очікується, а під час вправ у фотографії.

Згодом влаштували водну екскурсію каналами чималої ріки Прайя, на берегах якої розкинувся Бангкок. Хто не знає – столиця Тайланду в якомусь сенсі більше Венеція, ніж сама Венеція. Незліченні канали щільно забудовані свайними спорудами, що складаються в густу мережу вулиць. Бажаючих жити на воді вистачає – будівлі на воді не обкладаються налогами. Більшість мешканців каналів не мають потреби взагалі користуватись наземним транспортом, а от без човна тут ніяк.

Знов відчули землю під ногами в славнозвістному Чайна-тауні. Лише день тому відбулося святкування китайського нового року, й святкова атмосфера ще не покинула квартал, рясно прикрашений китайськими ліхтариками. Повешталися по базару та влаштували сеанс обжерливості гігантськими креветками та іншими морепродуктами.

http://olexarider.ucoz.ua/_ph/41/2/356868469.jpg

Для пересування на крайній південь Тайланду ми з бюджетних міркувань обрали залізницю. Тож виїхали до Хат Яю в автентичному вагоні номер 13, виробленому Hitachi аж в 1967 році, який попри свій вік виглядав дуже пристойно. В потязі нудьгувати не довелося. До заходу сонця вражалися розмахом будівельних робіт  по спорудженню сучасних шляхопроводів, що протягнулися обабіч залізничних рейок, «мотокроссу» на переїздах та сільським краєвидам. Розгляди супроводжувалися вечерею з добрячею кількістю пива. В тайських вагонах одразу два працівника. Провідник не відчиняє двері як у нас, вони завжди відчинені. Його справа – слідкувати за порядком та чистотою. А ще проводник особисто стелить ліжка всім пассажирам ввечорі, а з ранку сам же й прибирає. Стюард пропонує їжу та напої. При цьому  в меню мається не тільки пиво а й навіть віскі.

В Хат Яї, південнотайській столиці контрабанди та проституції, ми затримались лише для того, щоб купити шоломи в фірмовому салоні Honda та переїхати на автовокзал. Останні 150 км до цілі – Сатуну – рейсовий автобус довіз нас за пару годин. Нарешті ми опинилися в гестхаузі, що належить місцевому растаману Чіа, знайомому Вілену з попередньої мандрівки.

В гестхаузі зазвичай зависають на один чи кілька днів мандрівники, переважно бекпекери, що прямують поромом в Малайзію або навпаки. Тож цікаве багатонаціональне та багатомовне оточення тут забезпечене. А ще тут, крім готельно-їдально-барних послуг,  діє арт-кафе. Тож забезпечене і культурне життя. Яке, зважаючи на растаманські переконання власника, являє собою концерти реггі гуртів, переважно малайських.

Гестхауз Чіа та ще один бар – це і вся туристична інфраструктура Сатуну. Місто  не орієнтоване на туристів, що в моїх очах є беззаперечною перевагою. Місцеве населення переважно сповідує буддизм, але й мусульман досить багато. Попри різницю в світогляді всі тайці життєрадісні та миролюбні. Дух агресії неможливо відчути навіть в самих злачних кварталах Бангкоку, годі й казати про провінцію.

ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ