СТАТТІ
Категорії каталогу
| MOTORCYCLE TOURS / МОТОТУРИ [2] |
|
ЕНДУРО
[13]
Все, що пов'язано з позашляховими мотоциклами та змаганнями
|
|
ПОДОРОЖІ
[30]
Тривалі мотоподорожі
|
|
МОТОКРАЄЗНАВСТВО
[5]
Місця, варті уваги мототуриста
|
|
МОЇ МОТОЦИКЛИ
[3]
Honda XR400R та Honda XL250 Degree-2
|
|
ЯХТИНГ В ТУРЕЧЧИНІ / ЯХТИНГ В ТУРЦИИ
[0]
Ми пройдемо там, де ви ще ніколи не були! Ви зрозумієте, яка величезна різниця між Туреччиною отельною та Туреччиною яхтенною!
|
| Головна » Статті » ПОДОРОЖІ |
Велика подорож 2007, епізод 1: буковинські Карпати
| Непередбачувані мототуристичні
шляхи, і в цьому їх принада. Власне подорож, на мій погляд,
тим і відрізняється від пересування з пункту А в пункт Б, що
ніколи не знаєш куди потрапиш. От і цього разу ми в’їзджаємо в
Карпати з неочікуваного буковинського напрямку. Ми — це я з
дружиною Анею, разом складаємо екіпаж Honda XL250 Degree, він
же Горбоконик; а також Рома Ружинський з Охтирки, який
наодинці їде на Yamaha YBR125. Затишне село з непересічною
назвою Долишній Шепіт прощається з нами останніми метрами
асфальту та щитом з погрозливим повідомленням: «Попереду вас
чекає 22 км складної та небезпечної дороги». На іншому боці
моста до нього додається ще один: «Рух в зимовий період
заборонено». Додаткової интриги додають протилежні враження,
які доводилось читати про цю дорогу. Хлопцям на важких ендурах
(Мотодрайв №6 за 2004 рік) вона здалася складною. Харківські
велосипедисти минулого року навпаки її нахвалювали. В цьому
немає нічого дивного. Кожна грунтовка здатна навіть за кілька
тижнів суттєво змінитися, інколи до повного невпізнання. Що
тоді казати про гірську дорогу.
  В придорожній криниці поповнюємо запаси води.    З ранку вирушаємо в невідомість, жодного плану немає, крім варіанту відступу через Путилу. В Руській, варто було зупинитися на чай в єдиній місцевій кав’ярні, привертаємо увагу водія та числених пасажирів бусика. Після розпитів хто такі, куди та для чого приїхали слухаємо безліч порад, на що варто подивитись в буковинських Карпатах. Останні сумніви що до довжини запропонованого маршруту та вірогідних проблем з паливом (останній раз заливалися в Берегометі) розвіюються, коли водій бусика пояснює де в Селятині знаходиться секретна заправка.  Дорога з Руської через Селятин на Шепіт — широкий запорошений грейдер з величезною кількістю ям, тому бажання їхати швидше 40—50 не викликає. Шлях пролягає вздовж державного кордону. Власне ліве узбіччя дороги відсутнє, замість нього паркан з колючим дротом, а на тім боці можна спостерігати вже румунські будинки та отари з чабанами. Відмін мало, окрім того що українські чабани зазвичай хоч і в дещо брудних але все ж таки цілих штанах, а румунські (всі!!!) в латаних-перелатаних. Однак Євросоюз.    Знайомимося з Дімою, чи то прикордонником, чи то лісником, виявляється що нам по дорозі. Оглядаємо водоспад та старовинну дерев’яну церкву в Шепоті.   Далі дорогу починають перетинати чіслені потічки. Перші броди проїзджаємо про всяк випадок обережно. Але виявляється що вони неглибокі а дно кам’янисте, тому далі майже не звертаємо на них уваги. Нарешті кудись вбік від дороги зникає колючий паркан, який за пару десятків кілометрів встиг добряче набриднути.   Їдемо 40—50: Рома на дорожному мотоциклі, та й ми добряче навантажені. Діма помітно нудьгує і коли минаємо останнє роздоріжжя та дорога на перевал Семенчук залишається єдина він прощається та зникає в хмарі пилу.  Вельми пристойна грунтовка починаючи повільно дертися в гору поступово псується. Останні сотні метрів підйому доволі круті та завалені великим камінням, але, принаймні посуху, не складають проблеми якщо не скидати газ і не втрачати швидкість.  Початок дороги на перевал Семенчук
 Завершення дороги на перевал Семенчук
Полонина Памір інтригувала своєю назвою з того часу, як вперше почув цю назву від водія бусика. Тільки здолавши перевал Семенчук та потрапивши на полонину все стало зрозумілим. Якщо стати обличчям на захід обабіч простираються соковиті альпійські луки, а попереду відкривається фантастична багатопланова гірська панорама. Декотрі з вершин та хребтів видні чітко, інші ховаються в синьому серпанку. Дивовижно гармонійна поліфонія барв наче зійшла з полотен Реріха. На жаль добре видно де Румунія, а де Україна. Румунські гори всі як одна щільно вкриті лісами, а українські здебільшого вщент вирубані та спотворені гусенічними тягачами.  Полонина Памір Намилувавшись краєвидами
вирушаємо полониною до покинутої радіолокаційної станції
далекого стеження. Вона схожа на ай-петринську обсерваторію і
здалека нагадує колонію гігантських печериць. В одному з
куполів зберіглася величезна антена, забута вояками та чомусь
досі не утилізована ”металістами”. Інший купол настільки
підсилює луну, що Аня злякалася звуку власних кроків. Також
цікаві об’єкти підземні ангари.      Карпатські ковбої Трохи вертаємося до кошари щоб запитати дорогу на Сарату. Як пізніше з’ясувалося існує більш-менш пристойна дорога, щоб на неї потрапити потрібно повертатись на перевал Семенчук. Але добрий чабан направив нас скороченкою, якою, схоже, іноді підіймаються на полонину 66-ті газони. Варто було згаряча пролетіти десяток метрів спуску як стало зрозуміло: назад дороги немає. Дивна комбінація крутого, іноді 45-ти градусного схилу з сумішшю фірмових газонівських колій та японського саду каменів змусила Аню кілька кілометрів йти пішки, а нас з Ромою вправлятися в тріалі. Якихось півтори години — і 5 кілометрів тріальної траси здолано.   Тріал Незабаром ми в Сараті, в якій, як
з’ясувалося, лише 13 селянських садиб, але вони розташовані на
протязі майже 5 кілометрів вздовж дороги. Зупиняємося поряд з
крайнею хатою розпитати дорогу на Перкалаб. Тітонька запевняє
що дорога одна і ми не маємо змоги заблукати, заодно з вельми
ввічливими вибаченнями просить показати документи. Ми обізнані
в особливостях прикордонної смуги: тут кожен мешканець
зобов’язаний записувати паспортні дані незнайомців. Так що все
гаразд, показуємо паспорти та їдемо далі.   З Сарати характер дороги суттєво змінився. Вона пролягає вздовж ріки, досить непогана, якщо не рахувати того що вона являє собою ланцюг невисоких досить довгих пагорбів з низинами між ними. Їхати весело, нагадує атракціон американські горки — вгору-вниз, вгору-вниз. Єдине що незадовго до нашої появи пройшов дощ, тому кожне занурення в низину супроводиться фонтанами. Невдовзі було виявлено що зручніше за все долати калюжі по центру. Там завжди каміння тому дно тверде, на відміну від колій, в яких деінде можливо сісти в трясину мало не по бак.  Раптом Горбоконик почав глохнути при спробах долати калюжі на швидкості. Як потім з’ясувалося виною тому був стомленний життям мікровимикач бокової опори. Зрошений рясним фонтаном води він замикався і, відповідно, глушив двигун. Далі довелося проїзджати калюжі обережно щоб не підіймати хвилю. До Перкалаба залишалося кілька кілометрів, коли почався дощ. Сонце вже сіло і був самий час шукати місце для ночівлі, але з цим були певні проблеми: дорога пролягала по вузькій терасі між рікою та горою. Раптом ріка відвернула вбік, а на утвореній галявині з’явилася пошарпана хата.  Мешканці хати виявились бригадою лісорубів-заробітчан з Гуцульщини. На наші запитання що до подальшої дороги хлопці запропонували не їхати далі, а ставити намети на подвір’ї, на що ми охоче погодились. Тоді ми не здогадувались що нас чекає: був вечір п’ятниці, а у хлопців починались перші за три тижні вихідні. Я вважав за необхідне віддячити гостинним господарям, тому, розпитавши прикмети підпільного генделика, поїхав назад до Сарати за пивом та горілкою. По темному та під дощем дорога виявилася набагато складнішою. Одного разу прогавив несподіваний поворот і мало не влетів в ріку. Двигун глохнув в кожній третій калюжі що теж не сприяло швидкості, але мені здалося що повернувся я доволі швидко.  Тим більш був здивований, коли за півкілометра до хати зустрівся з Ромою. Виявилося що я був відсутній близько години і Рома, не на жарт стурбований моєю долею, відрядився на пошуки. Справа в тому що я, знаходячись в прикордонній смузі, не взяв з собою паспорт. Тому, якби на дорозі трапились прикордонники, наша зустріч була б довгою. Тим часом на столі вже чекали величезні миски зі смаженими грибами та хліб, до яких дуже природно приєднались пляшки з горілкою та пивом. Перш за все лісоруби навчили нас пити по-гуцульськи. Той, хто п’є звертається до сусіда зі словами: ”Дай Бог здоров’я”; сусід відповідає: ”Пий на здоров’я”. Після цього єдина склянка переходить до того, хто відповідав і так неквапливо кружляє над столом. Бесіда інколи переривалася жартами в мій бік що до довгої поїздки в гендель. Особливо вихвалявся тракторист, він же бригадир, дядько Іван. Дойшло до того що він обіцяв сходити пішки в Сарату за десять хвилин. Незабаром горілка закінчилась а хлопці посмутніли. Зваживши свій стан та дійшовши висновку що в змозі пересуватися на мотоциклі я запропонував дядьку не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Звісно я не відправив його пішки а взяв пасажиром. Сотні-другої метрів вистачило щоб, унявши гонор, тракторист запропонував розвертатись. Але я був непохитний: чи не він бажав ще горілки? Довелося дядьку отримати добрячу порцію гострих відчуттів.   "Гарна" дорогa
Невдовзі після старту натрапили на маленький затишний водоспадик, а на містку в лісництві довелося спостерігати, як зливаються каламутні води Білого Черемоша з кришталевим потоком Перкалаба. В Нижньому Яловці поки я з Анею вважали за краще перекурити Рома з’їздив подивитись на озеро ”Гірське Око”.  Водоспадик  Злиття Сарати та Перкалаба (Білий Черемош)
 Дорога на озеро Гiрське Око Тим часом почав накрапувати дощик, що змусило нас прискоритись, чому сприяв і стан дороги. Досить непогана гравійка, подекуди з неглибокими коліями, після перкалабської ”гарної дороги” просто провокувала піддати газу. На одному подиху промайнули Нижній та Верхній Яловці. Навіть крутий підйом перевалу Джогіль, який дехто вважає 5-ї категорії складності, багатий 360-градусними поворотами та рясно вкритий кам’яними ріками та брилами, був здоланий з ходу.  На перевалі Джогіль Спуск, як завжди, видався складнішим. Гальмами на сипучці користуватися небезпечно, колеса миттєво зриваються на юз. Натомість разом з гальмуванням двигуном на серпантині можливо для гасіння швидкості використовувати повороти. Особисто мені в таких обставинах додає рішучості та обачливості розуміння того, що падіння неминуче буде мати наслідками важкі ушкодження: при жорсткому контакті з каменюками жодна екіпіровка не спасе. Все ж таки мокре каміння краще за мокру глину. Чим далі тим грунтовка становилася краще, нарешті Шепіт.  Верх. Яловець — супутникова тарілка на сараї
Вже знайомою дорогою повертаємося на Селятин. Виявилося що вулиця в напрямку Путили заасфальтована, втім, варто було виїхати за межі села, як знов почався грейдер. Цього разу він засипаний великим щебенем і відносно рівний. На такому грунті вузькі колеса YBR’у не дозволяють Ромі впевнено почуватись на швидкості, тому неквапливо катимося 50 км/год та роздивляємося краєвиди. Вони досить мальовничі, але після Паміру та Перкалаба вже не дуже цікаві. В Плоскому, яке розтягнулося вздовж дороги кілометрів на тридцять, виникає враження що ця сільська вулиця з її неодмінними гусями, коровами та дніпролюльками без стопів-поворотів ніколи не скінчиться. Але закінчується все, і в Путилі знов з’являється асфальт Швидкий прохват в Устеріки, шматок цілком пристойного грейдеру до Криворівні вже в сутінках. І вже вночі, здолавши знайому по минулому року трасу Верховина—Яремче, ми нарешті в гостях у Сергія Петрова. | |
| Категорія: ПОДОРОЖІ | Додав: olexarider (28.01.2009) | |
| Переглядів: 1991 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/5 | |
| Всього коментарів: 2 | |||
| |||
Круто, буду вдячний якщо поділитися враженнями
