Чому найвеличнішу красу на Землі називають пустелею? Навпрочуд різноманітна місцевість переповнена життям, його слідами та залишками тих, хто не дійшов, не витримав. Безкрайній простір наче запитує прибульця: ти готовий, ти витримаєш, тобі це потрібно? Він пригнічує, коли демонструє велич природи та никчемність людини. Але водночас і примушує глибоко заглянути в себе, щоб крім слабкості знайти там ще і силу, про яку ми, діти урбанізації, часто навіть не здогадуємося. Цей стан дивовижного саморозуміння зветься «пустельною лихоманкою». Той, хто хоч раз це відчув приречений раз за разом повертатися в пустелю — саме там віднині живе його душа.

Як все починалось

Нині культові перегони започаткував французський мотогонщик Тьері Сабін (Thierri Sabine). В 1977 році, приймаючи участь в перегонах Абіджан-Ніца, він на 3 дні заблукав на етапі в Лівії. Цього часу йому вистачило для того, щоб підхопити ”пустельну лихоманку” та до нестями закохатися в Сахару. Тоді ж Тьері, людина різнобоких інтересів  (крім мотоциклів він цікавився кіно, його можна побачити в культовій стрічці ”Чоловік та жінка, 20 років по тому” та був професійним піарщиком) вирішив започаткувати найдовший в світі пустельний марафон. Це йому вдалося — крім інших талантів він виявився ще й обдарованим организатором.

Тьєрі Сабін

Дух кінця 1970-х, коли ще не вщухла піднята хіппі хвиля жаги до пригод, але вже відчувався наступ прагматичних 1980-х, з самого початку наклав фірмовий відбиток на небачені ще змагання. Сабін зробив наголос перш за все на пригодницьку складову, свідомо приймаючи всіх бажаючих. Водночас вдало з точки зору піару (згадаємо професію Сабіна) були розраховані місце та час змагань — взимку майже немає авто-мотоподій, що автоматично має зацікавити ЗМІ. Крім того, старт з Парижу неминуче привернув увагу шанувальників авто- та мотоспорту зі Старого Світу, а фініш в Африці додав екзотики. Шукачів пригод, зі свого боку, спокушала нечувана дотоді романтика двобою сам на сам з пустелею, тому проблем з бажаючими не виникло.

Задум Сабіна знайшов не тільки прихильників. Сама ідея ралі-рейду тоді була новою, лунали числені сумніви що до самої можливості такого довгого позадорожного марафону, особливо здатність мотоциклів долати піщану пустелю. Але критики були осоромлені — перший Дакар саме мотоциклісти виграли в абсолютному заліку, якого, нажаль, потім офіційно не проводили.

На таких драндулетах долали Сахару хіппі, які подорослішали. Renault KZ екіпажу Даніель Ноллан — Філіп Айя (Daniel Nollan — Philippe Hayat), вироблений в 1926 році та перероблений в 1978 році, брав участь в „Дакарі” в 1979—80 роках; близький родич „Запорожця” Renault 4 Simpar під керуванням братів Марро (Marrot) в 1979 році приїхав 5-м в абсолютному заліку та другим серед авто

26 грудня 1978 року з парижського майдану Трокадеро вирушили в невідомість 170 мотоциклів та авто. Їхні екіпажі були впернені лише в тому, що кінцевою точкою маршруту мусить бути столиця Сенегалу. Варто переглянути фото з перших Дакарів, щоб відчути той первинний дух пригод. Чудернацькі чотирьохколесні драндулети відчайдушно кидали виклик пустелі. В класі мото їхали (і доїзджали до Дакару!) не тільки найбільші на той час ендури класу 500, а й 250-ки і навіть 125-ки. А в 1980 році в перегонах взяли участь гонщики на чотирьох скутерах Vespa, двоє з яких спромоглися фінішувати (!). В перших Дакарах стабильно домінували пілоти на Yamaha XT500, яка відтоді стала легендою.

Мотоциклісти-переможці першого „Дакару”: Сіріл Нево, Юбер Оріоль, Кретьен Райє позують з Yamaha XT500 — відтоді легендою

В 1982 році екіпаж авто в складі Марка Тетчера (сина тогочасної прем’єр-міністра Великої Британії) та Шарлоти  Верней з невідомим механіком заблукали в пустелі на 6 днів. Ця подія привернула увагу ЗМІ та дуже посприяла рекламі змагань. Авторитет та вага дакарівських перегонів невпинно зростали. Ще в середині 80-х Тьєрі Сабін в одному з інтерв’ю стурбованно зазначив, що намагається зберегти ”Дакар” в першу чергу як пригоду — вже тоді в перегонах почали з’являтися хлопці з великими грошима. А невдовзі Honda виставила на ”Дакар” заводську команду, Yamaha відповіла тим же. Так закінчилася пригодницька епоха та почалася епоха великого спорту.

Змагання виробників призвело до подальшого форсування моторів, що викликало необхідність високооктанового пального. Таким чином відійшли в небуття невибагливі ендуро початку 80-х та заправки в берберів бозна чим з іржавих діжок — найулюбленіший сюжет фотолітописців перших ”Дакарів”. Крім втрати контакту з місцевим населенням це призвело до деякої штучності — відтоді дакарівський пелетон, принаймні в пустелі, являє собою замкнуте угрупування, яке все необхідне, як то воду, їжу та пальне, везе з собою.

Незважаючи на намагання організаторів зберегти ”Дакар” перш за все як аматорські перегони, це давно вже не так. Більшість учасників дійсно є аматорами, але все дійство розраховане на першу 50-ку в абсолютному заліку. Cаме вони з’являються в ”ящику” на фоні гарного краєвиду без пилу — тому що вони перші; вони ж дають інтерв’ю. Це — професіонали. Для них ”Дакар” аж ніяк не пригода, а тяжка, виснажлива, страшна, а іноді й смертельна робота. За ними їдуть ”бойові технічки” — екіпажі, доверху навантажені запчастинами, єдина мета яких допомогти ”підшефним”, а не доїхати самим. Сучасні дакарівські перегони — це перш за все дуже великі гроші.

Жерар Пено (Gerard Paineau) зі своєю Yamaha  XT500 після 830-кілометрової дорожної ділянки. Кот д’Ивуар, 1981 рік. Сабін назвав його взірцем дакарівського аматора

Не дивно що останнім часом дакарівські перегони обгрунтовано критикуються за грубе втручання до дійсності бідних африканських країн, теріторією яких прокладається траса та за числені жертви серед тамтешніх мешканців, які зростають рок від року. В 2002 році, при старті перегонів з Арасу, французька партія зелених розповсюдила протест, в якому назвала змагання ”колоніалізмом, який слід заборонити”. Нещодавно навіть римська католічна церква виказала своє ставлення до ”Дакару”. Він, на її погляд, являє собою ”криваві та безвідповідальні перегони, які не мають нічого спільного зі здоровим змаганням. За ними тягнеться кривавий слід, який підкреслює насильницьку складову, яка лежить в основі кожної спроби експортувати західний спосіб життя на Схід. З цинічним ставленням до дійсності тих країн, через які пролягає маршрут, авто, мотоцикли і навіть вантажівки на каркаломній швидкості кидаються в пустелю, де їхні рештки часто залишаються іржавими пам’ятниками безвідповідальності.”

Попри все знаходяться романтики та ентузіасти, які з року в рік їдуть на ”Дакар” власним коштом. Без перебільшення можна сказати що саме вони і є носіями справжнього духу ”Дакару”.

З самого початку „Дакар” став до вподоби жінкам. Марі Ерто (Marie Ertaud) в 1979 році стартувала на Yamaha XT500, а в 1982 — на Yamaha XT350 з дуже екслюзивним баком. Не кожний чоловік на старті отримував благословіння від самого Сабіна

За 29-тирічну історію у дакарівських перегонів з’явились свої герої, як серед гонщиків, так и серед виробників. Гонщики на мотоциклах Yamaha перемагали  9 разів, на KTM — 7, на BMW — 6, на Honda — 5, на Cagiva — 2. Справжні легенди Дакару Сіріл Нево (Cyril Neveu, 5-кратний переможець),  Еді Оріолі (Edi Orioli, 4-кратний переможець), а Стефан Петрансель (Stephane Peterhansel) 6 разів виграв Дакар на мотоциклі та 3 на авто. Крім нього тільки Юбер Оріоль (Hubert Auriol) спромігся виграти цей ралі-рейд і на двох, і на чотирьох колесах (2 та 1 рази відповідно).

За 29 років в Дакарі прийняли участь приблизно 13 600 людей, які проїхати територією 21 країни.