Останнім часом все більше людей звертають увагу на ендуро. Комусь набридло відбивати нутрощі на круізерах, пересуваючись нашими напрямками, які умовно називають дорогами. Комусь — обмежувати їзду ділянками траси, на яких є змога відчути хоча б половину потенціалу улюбленого спортбайка. А хтось, можливо, вже спробував ендуро і зацікавився додатковою свободою, яку в змозі забезпечити цей не дуже привабливий ззовні клас мототехніки. Ця книга призначена для тих, хто хоче купити ендуро, але не знає з чого та як вибирати.

Мотоцикли ендуро (від французького endurance — витривалість) ведуть свій родовід зі спорту, з так званих six days FIM. Формат змагань, в яких гонщикам доводиться самостійно, без техпідтримки, кожен з шести днів перегонів долати сотні кілометрів як дорогами в різноманітному стані так і відвертим бездоріжжям, наклав свій відбиток на конструкцію та ідеологію цих апаратів. Ендуро — це не випадковий мотоцикл, не мотоцикл з одним циліндром від спортбайку і навіть не слабенький кросач.

Трохи історії

Перші офіційні перегони мотоциклів були проведені в 1899 році в Відні. П’ять років по тому, 8 липня 1904 року, була заснована Міжнародна федерація мотоциклетних клубів (ФІКМ), попередниця сучасної ФІМ. З ініціативи цієї організації почали проводитись великі мотоциклетні змагання на витривалість — ендуро.

В 1912 році ФІКМ прийняла рішення про проведення в наступному році в Великої Британії перших щорічних міжнародних мотоциклетних шестиденних змагань ендуро.

В перших змаганнях брали участь ентузіасти та аматори, які використовували серійні дорожні мотоцикли (інших тоді і не було).

Кращі спортсмени країн-учасниць боролися на Міжнародних шестиденних мотоциклетних змаганнях за «Міжнародний трофей», який згодом отримав назву «Світового трофея».

Країна, команда якої вигравала «Міжнародний трофей», отримувала переважне право на організацію наступних щорічних Міжнародних шестиденних змагань.

ФІМ вносились зміни і доповнення до правил змагань. Так, наприклад в 1961 році була введена низка змін з метою підвищення суто спортивного значення змагань та безпеки на маршруті.

Число спеціальних іспитів зросло до одинадцяти, в тому числі з’явились два види іспитів на прискорення та гальмування, два — на прискорення з фінішем, що ковзає, три гонки в гору, три — по перетнутій місцевості та вже відома годинна гонка. Пізніше в змагання ввели швидкісні ділянки.   

Шестиденні змагання ускладнювались і далі, передбачаючи використання техніки в різних дорожніх умовах (насамперед — важкого бездоріжжя).

Фінський гонщик Міккола -- зірка ендуро 1970-х

Варто виділити ключові моменти шестиденних змагань ендуро, які формували вимоги до конструкцій і технічних характеристик мотоциклів.

Маршрут прокладали так, щоб його проходження було випробовуванням як для техніки так і для спорсменів. Трасса была позначена маркерами. Кожен етап поділявся на окремі ділянки, проходження яких контролювалось на регулярність руху. Стороння допомога гонщику, крім заправки пальним та мастилом, була заборонена. До того ж мотоцикли після попереднього огляду перед початком змагань та після закінчення кожного етапу зачиняли в гаражі. Надійність перш за все!

Технічні особливості класу ендуро

Вимоги до мотоциклів ендуро

Часто можна почути порівняння мотоциклів ендуро з кросовими, напевно завдяки зовнішній схожісті. Дійсно, ендуро майже такі ж „довгоногі”, з великим дорожнім просвітом, вузькі, зі щільно прижатим обвісом. Але ця схожість оманлива, відмінностей теж вистачає. Потрібно розуміти що між кросом та ендуро як спортом – прірва. Крос — це тяжка по навантаженню, але набагато вужча по специфіці спортивна дісципліна. В кросі змагання відбуваються на трасі зі штучно створеними перешкодами (трампліни, гребінка, тощо) та однорідним грунтовим покриттям. Траса знайома гонщикам, принаймні вони мають можливість її проїхати, а часто навіть провести тренування. Кросові змагання зкладаються з двох недовготривалих заїздів – 30 хвилин в класичному та 15 в суперкросі.

Вимоги до ендуро значно ширші. Мотоцикл навмисно конструюють більш універсальним. Він зобов’язаний впоратись з різноманітними дорожними умовами, які самі по собі часто слугують перешкодами, до того ж часто змінюються. Маршрут, приміром, може пролягати грунтовими та гравійними дорогами та стежками, ділянками асфальтованих шляхів, руслами горних рік. Спортсмен повинен бути готовим до яких завгодно сюрпризів і за будь якої погоди. А тривалість заїздів може складати 300—400 кілометрів, так що сам факт досягнення фінішу — це вже перемога!

Крім класичних існує також клас так званих важких ендуро, які часто двоциліндрові. Їхній родовід іде від мотоциклів для раллі-рейдів, тому називати їх ендурами не зовсім вірно. Цей клас мототехніки виник в середині 1990-х, коли Ямаха та Хонда вели запеклу боротьбу в дакарівських перегонах. Ралійні траси прокладаються найчастіше грунтовими дорогами та подекуди рівнинним відносним бездоріжжям, і, іноді, навпростець барханами. Зв’язки між спецділянками проходять асфальтовими дорогами. Іноді гонщикам в різних режимах доводиться за день долати до 1000 км, що на класичному ендуро дуже важко. Тому виникла необхідність створення пристосованої для цих умов техніки.

Класичний взірець ралійного мотоциклу першої половини 1980-х -- Yamaha XT600Z Tenere -- досі є улюбленцем європейських екстремальних мототуристів

Ралійний мотоцикл має довгу базу щоб зайва керованість не стомлювала водія. Додатково додає стабільності велика вага — плата за величезні баки, котрі іноді мали місткість в 60 л. Розвинутий обвіс призначений створювати комфорт на значній швидкості. Ралійні мотоцикли обладнані низьким переднім крилом — чого чого, а багнюки в Сахарі немає. Змінилася і посадка — величезний бак витіснив пілота зі звичного на класичному ендурі місця в центрі мас майже на заднє колесо, і це не випадково. Така посадка дозволяє не змінювати положення тіла при їзді пісками — так би мовити стандартному грунту в ралі-рейдах.

Рішар Сайнкт на справжньому ралійному мотоциклі --
KTM 660 LC 4 Rallye

Honda XRV750 Africa Twin -- туристичне переродження дакарівського мотоцикла NXR750

Зараз актуально розглядати ендуро не тільки як вид мотоспорту, адже дуже популярне аматорське використання цього класу мототехніки. По своїй природі ендуро пристосовані як до короткотривалих поїздок бездоріжжям з активним драйвом, так і до більш спокійних, але триваліших туристичних подорожей.

Еволюція дала багато напрямків і дрібну спеціалізацію мотоциклів, з чіткою відповідністю технічних характеристик до призначення та сфери застосування.

Важливо підібрати модель ендуро відповідно до поставленої мети та характеру маршрутів.

Звичайно, є випадки коли для досить навантажених поганими дорогами і бездоріжжям маршрутів люди обирають зовсім не відповідні по технічним характеристикам мотоцикли. Це не зменшує заслуг їхніх власників, але і не дає можливості зрозуміти: навіщо на круізері або спортбайку долати бездоріжжя?!

Ходова частина та обвіс

Рами мотоциклів ендуро завжди сталеві, найчастіше прості однотрубні, іноді напівдуплексні. Вони далекі від ідеальної жорсткості, притаманної спортбайкам та сучасним кросовим мотоциклам, але це і не потрібно. Втомлююча надчутлива керованість свідомо приноситься в жертву можливості впевненно тримати курс, не витрачаючи для цього зайвих зусиль. Саме це дозволяє трохи граюча рама, до того ж в разі потреби її ремонт не складе труднощів.

Обвіс та вся конструкція ендуро розрахована на неминучі падіння. Тому ушкодити щось крім дзеркал та важелів керма складно, майже неможливо. Пластик теж: він гнеться, але не ламається, а завдяки тому що він пофарбований в масі подряпини та інші бойові шрами на ньому не дуже і помітні.

Підвіски ендуро дещо коротші ніж кросові та як правило м’якіші. Вони не розраховані на карколомні стрибки, їхня справа — давати змогу швидко та безпечно пересуватися по будь-яким нерівностям. Звісно на ендуро теж можна стрибати, але не так високо як на кросових мотоциклах.

Неодмінні риси, спільні з кросачами — велике переднє колесо та широкий руль, які дозволяють легше контролювати мотоцикл на нерівній поверхні. Колеса, за виключенням деяких з паркетників (див. далі), спицовані. Вони абсолютно ремонтоздатні та можуть безболістно витримувати значні деформації при сильних ударах, які неминучі при пересуванні „пампасами”. Характерне високе переднє крило не дозволяє багнюці забивати простір між ним та колесом, блокуючи останнє.

Зовнішня відмінність ендуро від кросача — наявність повного (або неповного) комплекту світлотехніки, дзеркал та мінімального набору приладів.

Двигун

Також як і кросачі, ендуро, як правило, мають одноциліндрові двигуни, що зумовлено як вимогами до надійності, так і до тягової характеристики. Двигун ендуро майже завжди чотиритактний та не такий форсований як в кросі. Тут потужність на верхах зазвичай приноситься в жертву моменту на низах та збільшеному ресурсу. Найкраща тяга —  на низьких та середніх обертах, а на верхах вона помітно вщухає.  Завдяки цій особливості ендуро при старті з місця випереджають дорожні чотирьохциліндрові мотоцикли навіть більшого робочого об’єму.

Схема змащування двигуна з сухим картером (Yamaha XT600Z Tenere)

Класичний ендурний двигун — повітряно-мастильного охолодження з сухим картером. В ньому мастило не накопичується в піддоні, а постійно перекачується двома насосами. Така конструкція змащувальної системи дозволяє двигуну працювати без руйнівних наслідків в якому завгодно положенні, навіть догори ногами. До того ж завдяки сухому картеру вдається значно зменшити габарити мотору та ефективніше його охолоджувати. Зазвичай двигун ендуро має один або декілька балансирних валів — пристрій, зайвий в мотокросі, де на комфорт не звертається уваги. Він (вони) покликаний гасити вібрації, зумовлені рухом єдиного поршню.

Что есть "эндуро"?

   В последнее время все больше людей начинают обращать внимание на такой класс мотоциклов, как эндуро. Одним надоело кататься исключительно по тем местам, где они могут на своем любимом спортбайке почувствовать хотя бы половину его возможностей, другим — отбивать внутренности на круизерах, передвигаясь по нашим направлениям, условно названными дорогами. А кто-то, может быть, уже попробовал эндуро и оценил ту дополнительную свободу, которую дает этот не очень привлекательный внешне класс мототехники. Эта статья предназначена для тех, кто хочет купить эндуро, но не знает, с чего и как выбирать.

НЕМНОГО ИСТОРИИ
   Для того, чтобы лучше понять особенности класса эндуро, стоит вспомнить несколько моментов из истории этого вида спорта.   
   Первые официальные гонки мотоциклов были проведены в 1899г. в Вене. Спустя 5 лет, 8 июля 1904 г., была основана Международная федерация мотоциклетных клубов (ФИКМ), предшественица нынешней ФИМ. По инициативе этой организации стали проводиться большие Международные мотоциклетные соревнования на выносливость и выдержку — эндуро.
   В 1912 г. ФИКМ приняла решение о проведении в следующем году в Великобритании первых ежегодных Международных мотоциклетных шестидневных соревнований эндуро. В первых соревнованиях участвовали энтузиасты и любители, которые использовали серийные дорожные мотоциклы.
   Лучшие спорсмены представляли свои страны на Международных шестидневных мотоциклетных соревнованиях за "Международный трофей", позже получивший название "Мирового трофея". Страна, команда которой выигрывала "Международный трофей", получала преимущественное право на организацию следующих ежегодных Международных шестидневных соревнований.
   Со временем ФИМ вносились изменения и дополнения в правила соревнований. Так, например, в 1961 г. был введен ряд изменений с целью повышения чисто спортивного значения соревнований и безопасности на маршруте. Число специальных испытаний увеличилось до 11, в том числе: два вида испытаний на ускорение и торможение, два — на ускорение со скользящим финишем, три гонки в гору, три — по пересеченной местности и уже известная часовая гонка. Позднее в соревнования ввели скоростные участки. Шестидневные соревнования усложнялись и дальше, предполагая использование техники в разных дорожных условиях (прежде всего тяжелого бездорожья).
   Стоит подчеркнуть ключевые моменты шестидневных соревнований эндуро, которые формировали требования к конструкции и техническим характеристикам мотоциклов. Маршрут прокладывали так, чтобы его прохождение было испытанием как для техники, так и для спортсменов. Трассу обозначали стрелками, до начала гонок она держалась в секрете: все гонщики, включая представителей страны-организатора, не имели права предварительно ознакомиться с трассой! Каждый этап делился на отдельные участки, прохождение которых контролировалось на регулярность движения. Посторонняя помощь гонщику, кроме заправки топливом и маслом, была запрещена. К тому же мотоциклы после предварительного осмотра перед началом соревнований и после каждого дневного этапа закрывали в гараже. Надежность — прежде всего!

   Мотоциклы "эндуро" (от французского endurance — выносливость) ведут свою родословную от спортивных соревнований, так называемых "six days" ("шестидневок"). В них гонщикам приходится самостоятельно, без техподдержки, в каждый из шести дней пробега преодолевать сотни километров маршрута при любом состоянии покрытия (откровенное бездорожье — в том числе), что наложило отпечаток на конструкцию и идеологию этих аппаратов. Эндуро — это не случайный мотоцикл, не мотоцикл с одним цилиндром от спортбайка и даже не кроссовый, но "слабенький".
   Часто можно услышать сравнение мотоциклов эндуро с кроссовыми, видимо, из-за большой внешней схожести. Но надо понимать, что кросс — это тяжелая по нагрузкам, но намного более узкая по специфике дисциплина. В кроссе все происходит на трассе с искусственно созданными препятствиями (трамплины, гребенка и т. д.) и с однородным грунтовым покрытием. Трасса знакома гонщикам, как минимум они имеют возможность ее проехать, а часто и провести тренировки. Соревнования в кроссе состоят из двух кратковременных заездов (30 минут в классическом и 15 — в суперкроссе).
   К эндуро предъявляются значительно более широкие требования. Мотоцикл специально конструируют более универсальным, чтобы он мог справиться с разнообразными дорожными условиями, которые часто сами по себе являются препятствиями, к тому же быстро меняются. Так, маршрут может проходить грунтовыми и гравийными дорогами и тропинками, участками асфальтированных дорог, горными реками. Спортсмен обязан быть готовым ко всему при любой погоде. А протяженность заездов может достигать 300-500 км — таких километров, что сам факт достижения финиша — уже победа!
   Кроме классических, существует класс так называемых тяжелых эндуро, которые чаще двухцилиндровые. Они ведут свое происхождение от мотоциклов для ралли-рейдов, поэтому называть их эндуро не совсем правильно. Этот класс мототехники родился в середине 1980-х, когда Ямаха и Хонда вели ожесточенную борьбу в дакаровских гонках. Спецучастки для ралли-рейдов обычно прокладываются грунтовыми дорогами, с равнинным относительным бездорожьем, и, иногда, напрямую через барханы, а связки проходят асфальтом. Иногда гонщикам приходится в разных режимах за сутки преодолевать до 1000 км, что на классическом эндуро очень тяжело. Поэтому возникла необходимость создания приспособленной для этих условий техники.
   Раллийный мотоцикл имеет длинную базу, чтобы лишняя в этих гонках управляемость не так утомляла пилота. Дополнительную стабильность придает большой вес — плата за огромные баки,  которые достигали емкости в 60 л. Развитый обвес призван создавать комфорт на большой скорости. Раллийные мотоциклы имеют низкое переднее крыло — уж чего-чего, а грязи в Сахаре не найдешь. Изменилась и посадка — огромный бак вытеснил пилота с привычного на классическом эндуро места в центре масс почти на заднее колесо, и это не случайно. Такая посадка позволяет не менять положения тела при езде по песку — можно сказать, стандартному грунту в ралли-рейдах.