День шостий, 152 км

Ранок почався з неприємного відкриття — згорів перехідник з прикурювача на USB, завдяки якому ГПС живився від бортової мережі, тимчасово я лишився без поводиря. Довелося до Сміли кушпилити навпомацки, ориєнтуючись лише по паперовій мапі — нарешті там вдалося знайти у продажу алкалінові батарейки.

Невдовзі занурююсь в величезний лісний масив, що примикає до Ірдинського болота. Воно утворилось на місці стародавнього рукава Дніпра, який більше ніж 1000 років тому пролягав руслами болота та сучасного Тясмину. Між рукавом та основним руслом існував острів, який більшість істориків ототожнює з островом Рось (Русь),  що описаний арабськими істориками раннього середньовіччя і вважається центром, від якого власне Русь і пішла. До речі, арабські історики особливо наголошували, що загадковий народ русь не має нічого спільного зі слов’янами, в оточенні яких вони жили.

Вкрай розбита піщана колія не дає змоги рухатися менше ніж 60 км/год. Вдосталь наганявшись, звертаю  з „магістрального” накату в бік болота, аби, неквапливо рухаючись паралельно йому другорядними стежками, порозглядати місцевість. Одна з доріжок виводить на берег, що дозволяє оцінити масштаб цієї пам’ятки природи. Тонкий шар води приховує непрохідну трясину, що простягнулася на декілька кілометрів. Подекуди краєвид різноманітнять острівці та дерева, які ростуть прямо з води. Також привертають увагу кручі протилежного берега, на якому розташований ландшафтний парк Мошногір’я.

Інколи стежки заводять вглиб болота, і тоді по обидва боки гаті постають краєвиди юрського періоду. Тут і поява динозавра не викликала б подиву.

Подекуди серед болота зустрічаються будиночки, іноді навіть капітальні, які ймовірно являють собою притулки для рибалок. Крім даху над головою тут збудовані навіси зі столами та лавами, туалети, собачі будки і навіть криниці, дбайливо заготовлені дрова — все, що потрібно для тривалого автономного життя. Як це не дивно, наприкінці серпня всі ці „бази” виявилися безлюдними.

Непомітно минають півдня і я опиняюсь в селищі Ірдинь. Крамниця зачинена на перерву, тож є нагода дорогою в Мліів роздивитися Ірдинське болото з греблі.

Повернувшись в Ірдинь продовжую рух вздовж болота, цього разу різноманітню пересування тимчасовими виїздами з лісу на луки.

Поволі рельєф ускладнюється, рівнина залишається позаду і починаються невеличкі дюни. Гецати „американськими горками” значно цікавіше та веселіше, от тільки вони заважають обзору, що досить небезпечно. На щастя, жодного транспортного засобу назустріч цього дня не трапилося. Грунтовка приводить на Василівську гать через болото, тож вирішую дослідити кручі іншого берега.

Василівська гать

Крім зміни рельєфу на мене чекає і зміна грунту: замість сухого піску під колесами опиняється мокра глина з глибокими коліями та калюжами, круті підйоми та спуски вогким лісом додають екстріму. От і добре, бо я вже почав жалкувати, що стільки часу даремно зтираю кросову гуму. Всю попередню дорогу в ній не було особливої потреби, бо з сухими грунтовками та піском добре впоралася б і звичайна универсалка, що весь цей час подорожує на багажнику. А от саме тут без зубатих покришок прийшлося б тяжко.

За годину дістався Морської гаті, яка в порівнянні з гламурною Василівською виявилася занедбаною та порослою травою в пояс. Здається, тут їздять не часто. Мабуть тому мене знов оточили юрські краєвиди.

Помпа охолодження Горбоконика жахливо скиглить, тому, як не сумно, приймаю рішення звертати подорож. Став табором навмисно зарано, аби встигнути перевзути задню покришку — назад поїду асфальтом. Раптом прямо під заднім колесом знайшов археологічний артефакт.

Тут же вспам’ятав, що неподалік обабіч дороги бачив ями, що нагадують розкопані поховання. Ну то й грець з ними, в мене зараз вистачає клопоту. За допомогою кількох дрючків перебортування відбулося досить швидко, навіть повечеряти встиг при денному світлі.

День сьомий, 113 км

Ранкова зарядка у вигляді продубасу дюнами в напрямку траси Черкаси — Канів ледь не закінчилася сумно. На підйомі на черговий кучугур на швидкості біля 60 зненацька назустріч вистрибнула розцяцькована кенгурятниками та допами „Ніва” приблизно на такій же швидкості. Думати бракувало часу, тому довелося довіритися спинному мозку, а він в свою чергу дав команду навернути газу та убиратися геть з дороги.

Убратися з переляку вийшло мало не перпендикулярно накату. На моє щастя прокладена спинним мозком траекторія оминула всі дерева та, видершись на пагорб метрів на 10 вище дороги, Горбоконик дуже вчасно заглох на краю урвища та не дуже вдало гепнувся мені на ногу. А от об чагарник ми нагальмувалися вдосталь, що особливо відчула моя пика. На щастя уламки розтрощених геть сонцезахистних окулярів не ушкодили очі. Все ж таки відкритий шолом не для ендуро.

Перелякані мисливці з „Ніви”, щедро розповсюджуючи навкруги густе амбре самогоночного перегару, прутко видерлися нагору. Щиро зрадівши, що зі мною все гаразд, дядьки витягли мене з під мотоцикла та на руках розвернули Горбоконика на крутому схилі. Прийшовши до тями довго реготав, уявляючи приблизно такий репортаж „Магнолії ТВ”: „Вчора серед глухого лісу неподалік Черкас на великій швидкості відбулося лобове зіткнення мотоцикліста та авто”.

Відбившись від настирних пропозицій почати святкувати другий день народження в компанії мисливців, невдовзі виїхав на трасу. Одометр показував 991 кілометр  подорожі, під час якої на асфальт я з’являвся лише вимушено — головним чином на заправки та для переправи через Дніпро. 

Нажаль через технічний стан мотоциклу я змушений перервати подорож. Шкода, тим більш що часу і грошей мені не бракувало. Впевнений, що якби здійснилися наміри здолати більшу частину українського Полісся, одометр показав би щонайменше вдвічі більшу цифру. Так що в нашій нібито невеликій та густонаселеній країні можна та потрібно здійснювати позашляхові подорожі!

Опинившись на асфальті я недовго залишався на звичайній дорозі. Проїхавши повз Мошногір’я (не цього разу мені сюди, не цього разу) та заправившись продовжую рух на північ в бік Канева. Гомінкий шлях поступово перетворюється на занедбану та заметену піском безлюдну доріжку серед стариць заплави Дніпра. Повіяло духом Мad Мax’a. Воля, спокій та простір не сприяють швидкості. Гарне місце для купання, чудовий краєвид — кожний привід зупинитися, заглушити двигун та послухати вітер приймається з вдячністю.

Між селами Хрещатик та Михайлівка — піщано-соснова спецділянка. Зацікавила дошка з дотепним написом. Щоправда вивчення мапи призвело до простого пояснення: неподалік існує село Тубільці.

На містку через Рось чомусь закортіло зупинитися.

Наблизившись до славетних Канівських гір важко приборкати спокусу дослідити і цю місцевість, незважаючи на те, що тут заповідник — надто цікаво виглядає вона на мапі. Тому в Хуторі-Хмільній, побачивши перший-ліпший з’їзд з дороги, ефектним грейдерним серпантином занурююсь у хащі. Невдовзі гарно накатана грунтовка почала зникати, перетворюючись на вщент порослу травою в пояс колію, залишену ймовірно десятки років тому. Вдосталь нагепашись, втомившись від їзди навпомацки по колії та боротьби зі складним рельєфом, вирішив ретируватися.

Вже був пообідній час, а крім відвідин Тарасової гори мені треба було ще знайти місце для ночівлі. Тож вдосталь намилувавшись фантастичними краєвидами з могили Тараса Григоровича та повечеряв в компаніі місцевих депутатів, в пошуках ночівлі розвернувся назад в бік Пекарів — попереду аж до Канева був заповідник та суцільна населенка.

Друга за сьогодні піщана швидкістна спецділянка, здійняті мною хмари пилу та перелякані відпочиваючі автомобілісти.

Аж от знайдений чудовий пляж, де насамоті під залишки коньяку та пляжні втіхи минув цей чудовий вечір.

День восьмий, 533 км

Ледве повернувся на асфальт як почався дощ, що супроводжував мене мало не до Харкова. Їхав особливо не зупиняючись, бо намагався якомога швидше потрапити додому.

Від поїздки звичайними другорядними дорогами (а траси я намагаюсь уникати) зазвичай не чекаєш на особливі несподіванки. Тим не менш цього разу час від часу доводилося зупинятися на фотосесії.

Як можна було проїхати повз в’їзд в село Безпалки? Адже святого Юрія в образі козака бачу вперше.

На кордоні Черкаської та Полтавської областей користуюся останньою нагодою сфотати черкаський скутер. В цій області, наскільки мені відомо єдиній в Україні, дрібнокубатурна техніка підлягає обов’язковій регистрації та має номери!

На виїзді з Пирятина в бік Лохвиці на узбіччі чекає на нового власника динозавр радянської епохи.

А проїхати повз батьківщину Григорія Савича Сковороди — село Чорнухи — взагалі неможливо.

На роздоріжжі поблизу Опішні зробив останній символічний кадр — трохи більше двох місяців тому наша весела компанія проїзджала тут на ПО ПІЦЦОТ і зупинялась сфотатись під цим вказівником.

Символічне велике коло замкнуте. До замикання іншого, маленького кола цієї подорожі, залишалось приблизно 150 км через Опішню та Краснокутськ. Але ця доріжка, їзджена з десяток разів, несподіванок не несла. Подумки я був вже вдома.