День третій, 203 км

Розпрощавшись з рудим песиком я покушпилив вздовж Дніпра на північ, в бік Кременчука, в якому мав намір переїхати на правий берег. Мальовничі яруги та соснові ліси інколи приховували непозначені на мапах, але оригінально прикрашені кар’єри. До якого сьомого зверталася ця монументальна стела залишилося таємницею. Принаймні я точно не сьомий, тому без зайвих вагань поїхав далі.

Непозначений на мапі кар'єр

Звернувши з чудово накатаної швидкістної грунтовки в лісі невдовзі потрапив в лісний завал, ймовірно того ж, що і в Світлогірську походження. Не люблю повертатися, тому змушений був згаяти годину на долання перешкод.

В нагороду за це потрапив на зовсім неочікуваний на Полтавщині солончак. Чим не краєвид з Херсонщини?

Невдовзі був змушений виїхати на асфальт і відтак аж до Світловодська на Правобережжі являти собою звичайного учасника дорожнього руху. Запам’яталася незкінчена промзона Комсомольську. Подекуди брудні та огидні, а іноді вражаючі своєрідною суворою величчю велетеньські промислові споруди вразили, але бажання зупинятись на фотосесію не виникло. Нарешті, вирвавшись на оперативний простір Правобережжя я звернув в перший же грунтовий з’їзд, який побачив після селища Подорожнє.

Вивчаючи заздалегідь мапи, я звернув увагу на місцевість між Подорожним та Стецівкою. Чималенька площа з  пересіченим рель’єфом не має ознак господарської діяльності, зокрема лісосмуг. Дійсність же виявилася казковою — це справжній, незайманий лісостеп, з сивим ковилем в пояс та непролазними дубравами. В захваті від краєвидів та складного рельєфу немов ралійний гонщик гасав до вечора то грунтовками, багатими на каркаломні повороти та захоплюючі підйоми-зпуски, то полями навпростець. Рівнини та яруги, урвища та ліси, озера та болота – навдивовиж різноманітна місцевість являє собою рай для позашляхових пригод, і навіть вантаж не перешкодив отримати неабияку насолоду від їзди.

Перед пошуками ночівлі завітав в містечко-привид недобудованої Чигиринської АЕС. Скільки вже передивився таких пам’ятників людській дурості та безгосподарності, а все ж дивуюся кожного разу.

Для ночівлі облюбував ярок з густими заростями глоду серед незайманого ковильного степу.

День четвертий, 110 км

Вирушивши на оглядини легендарного Чигирина, по дорозі до асфальту влаштував невеличку спецділянку казковими грунтовками, які так захопили мене напередодні.

Чигирин виявився дуже охайним містечком. Замкова гора, крім величного пам’ятника та відбудованої вежі, запам’яталася чудовим краєвидом.

Наступний пункт культурної програми – Суботів, родовий маєток Богдана Хмельницького. Крім церкви, в якій був похований гетьман, в селі є багато чого, вартого уваги: реконструкція замку; рештки панського будинку, над якими споруджена захистна будівля (бачу таке сперше в Україні); невеличкий але дуже цікавий скансен (музей народної архітектури просто неба).

За оглядинами непомітно настав час обіду, і колоритна корчма дуже вчасно потрапила мені на очі.

Поки чекав замовлення та оглядав  подвір’я, мені склали компанію пара черкаських байкерів з подругами.

Покидаючи гостинний Суботів, оглядаю "Три криниці", нібито збудовані за наказом Хмельницького.

Також дивуюся сучасному мотелю, збудованому в ренесансному стилі на березі Суботі, який довершено перегукується з церквою, що гордо опанувала кручу. Архітектору респект!

Мотель "Гетьманська корчма"

Наступна моя мета – оспіваний в піснях та думах Холодноярський ліс. Аби не їхати асфальтом, певний час пересуваюсь берегом Тясмину. Хоч річка невелика та заболочена, вдається знайти місце для перекупу, що не зайве в навпрочуд спекотний для кінця серпня день.

Вздовж Тясмину

Покинувши заплаву Тясмину перетинаю дорогу та заглиблююсь в ліси, аби зрізати грунтом чималенький кут до Холодноярського лісу. Круті схили ярів, що поросли густим первісним лісом, подекуди перемежаються відкритими степовими площинами, сел майже немає, тому час від часу виникає враження зовсім дикої місцевості. Дивовижно, адже до обласного центру Черкас зовсім близько!

Між Полуднівкою та Головківкою

Церква в Іванівці, що між Поселянівкою та Трилісами

Покинутий залізничний насип неподалік Сторої Осоти

Ще кілька десятків кілометрів полями та покинутим насипом вузькоколійки та нарешті от він, Холодноярський ліс! Щоправда, має бути невеличке розчарування – власне Холодний яр, в якому свого часу була розташована Гайдамацька січ і відбувалися події, оспівані Тарасом Григоровичем в поемі „Гайдамаки”, зараз закатаний асфальтом – саме ним пролягає дорога, вздовж якої пестрять меморіальні дошки.

Втім, в цьому лісі вистачає й інших ярів, тож заглиблююсь в хащі.

Холодноярський ліс - це заповідник, тому стежки, які попершу і так не дуже їзджені, дедалі стають і зовсім примарними. Заглибившись як слід в первісний ліс стаю табором. Я не дуже вразлива людина, але оточення велетенських буків та дубів налаштовує на якийсь урочистий лад, а заполіроване коньяком пиво додає чутливості. Виникає відчуття, що навкруги вештається сила силенна духів. Зважаючи на те, що не бачив тут а ні сміття, а ні вогнища, вирішую багаття не розкладати і на вечерю обмежитись сухпаєм.

День п’ятий, 134 км

З ранку вдосталь поблукав кілька годин лісом, мало не втопив мотик в старовинних зарослих коліях та нарешті загубив сліди лісовозної техніки.

Кілька кілометрів звірячою стежкою, яка пролягала урвищем навпрочуд глибокого та крутого яру, розтягнулися на пару годин.

Нарешті з великим подивом мене зустріли мешканці Жаботинських хуторів, які пояснили як знайти шлях на Мотронинський монастир.

Невдовзі я опинився на затишній лісовій дорозі. Раптом мозок різанула здогадка – я знаходжусь на тому самому шляху, яким свого часу щойно повсталі гайдамаки йшли на Жаботин, лише пересуваюся в зворотньому напрямку! Дивно відчути причетність до історії, опинившись лише на якійсь там лісовій стежці. Гадаю, не так вже і багато таких місць.

Поволі дорога підіймається вгору. Повз пам’ятник партизанам та велетенські вали Мотронинського городища, яке дало назву і монастирю, здіймаюся на монастирську галявину.

Холодноярський ліс, пам'ятник партизанам

Холодноярський ліс,вал Мотронинського городища

Холодноярський ліс, Мотронинський монастир

По роздумах повертаюся в Жаботин щоб відчути „гайдамацький напрямок” руху. Покружлявши лісом, іншими стежками замикаю коло.

До наступної мети – Ірдиньського болота, зовсім недалеко, але мене вабить інший берег Тясмину, який на мапі виглядає як вузька смуга дюн, порослих сосняком, що тягнеться приблизно на 50 км. Тож вирішаю повертатися в Суботів іншим, забитим ще вдома в ГПС маршрутом, який пролягає швидкістними польовими та лісними грунтовками. В Суботові обідаю в корчмі, яка мені так стала до вподоби, і висуваюся на той берег Тясмину.

Здолання лісу на дюнах виявивилося значно складнішим, аніж я вважав. Щільні скупчення величезних дюн дещо нагадали рельєф сердця Олешківських пісків – Арени. А різниця була перш за все в тому, що прямі як стріла просіки, що розкреслили ліс на квадрати приблизно 200х200м в напрямках сторін світу, задавали єдиний можливий вектор для долання крутих косогорів дюн, які щедро пестріли розмитими коліями, „сходинками”, вимитим з землі корінням та завалами паліччя. Долання підйомів-зпусків подекуди нагадувало пересування карпатськими хащами, і не впевнений, що на розмоклій глині та камінні займатися цим складніше, ніж в пухких піщаних коліях.