Поганенька дорога, що веде від Одеси до Чернівців вздовж українсько-молдавського кордону, примітна не тільки станом покриття та тим, що надто вузька, а й відсутністю заправок, забігайлівок і навіть вказівників. Тим більший подив викликала монументальна скульптура з написом „Буша”, яка запрошувала звернути з траси між Ямполем та Могильовом-Подільським в якесь село.

Дослідницький азарт не дозволив проїхати мимо, тож невдовзі із-за рогу відкрився досить неочікуваний краєвид. Село наче обіймало з усих боків скелястий мис, який утворює злиття річок Мурафи та Бушанки, з рештками фортеці з кутовою вежею. Табличка на вході сповіщала, що це історико-культурний заповідник (до речі, єдиний на Вінничині) та пам’ятка загальнонаціонального значення. Територія рясніла археологічними розкопами та була щільно заставлена сучасною скульптурою. Знайшовши з деякими труднощами дирекцію заповіднику, (на будинку немає таблички), ми були приємно вражені гостинністю персоналу. Здивувавшись далеким гостям з Харкова відразу три дівчини-екскурсоводи запропонували провести безкоштовну екскурсію. Чим більше нам розповідали та показували, тим більший подив викликало це невелике нині село, в якому сконцентровано стільки цікавих пам’яток.

Завдяки сприятливому клімату в родючому межиріччі Мурафи та Бушанки, яке добре захищено від вітрів скелястим оточенням, люди здавна уподобали цю місцевість. Кілька трипольських поселень, артефакти буго-дністровської, черняхівської культур та культури шнурової кераміки, декілька скіфських та сарматських курганів… Кажуть, варто будь-де в Буші досить глибоко копнути і знайдеться кераміка або знаряддя сивої давнини, а на берегах бурхливих річок серед гальки нерідко трапляються знахідки то кам’яної сокири, то кременевого наконечника списа. Але спочатку буде інший, жахливий шар — згарище з безліччю людських кісток. Втім, про це далі.

Головна місцева пам’ятка, яка, без перебільшень, відома на весь світ — скельний давньослов’янський язичницький храм з загадковим барельєфом, який був відкритий в 1883 р. Людина з чашею, яка стоїть навколішки, олень, стилізоване дерево, на якому сидить півень, таємничий чотирикутник — нічого схожого немає більш ніде не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. При археологічному дослідженні тут було знайдено числені уламки старовинного посуду, сліди гонтового даху, який колись перекривав ущелину з барельєфом, а також рештки пізднішого маленького християнського монастирю. Часто тут можна побачити новоязичницьких паломників.

Згодом, за часів Київської Русі, тут розкинулося поселення, яке належало Галицько-Волинському князівству.

В XVI—XVII сторіччях Буша виросла в могутнє та багатолюдне місто-фортецю, яке сучасники порівнювали з Кам’янцем-Подільським, або навіть називали Малим Кам’янцем. Після підписання Переяславської угоди було встановлено кордон з Польщею по Мурафі, одже Буша перетворилася на важливий прикордонний форпост. Наприкінці 1654 року, скориставшись тим, що більша частина чоловічого населення пішла з Богданом Хмельницьким, до міста підійшло 40-тисячне польське коронне військо. Козацька залога в складі всьго двох сотень з допомогою жінок та дітей кілька днів утримувала фортецю. Нападники не очікували опору, тому, розлючені, винищували всіх, хто потрапляв на очі. Коли козацькі ватажки загинули, оборону очолила Мар'яна, вдова сотника Завісного. Незабаром, коли ворог таки вдерся в місто, вона з залишками городян замкнулася в одному з порохових льохів і підпалила. Страшний вибух знищив не тільки останніх оборонців, чимало жовнірів також наклало головою. З 16 тис. жителів Буші в живих ніхто не залишився, велике на той час місто перестало існувати. Лише майже через 100 років на згарищі поволі відродилося невеличке село, а від фортеці збереглися тільки єдина вежа (нині відреставрована), льохи та підземні ходи.

Неподалік руїн твердині знаходиться старовинний цвинтар з подекуди врослими в землю, подекуди поваленими старовинними кам’яними хрестами, порослими мохом. Місцеві мешканці звуть його козацьким. Втім, написів на хрестах, які були б старше кінця XVIII сторіччя, нам знайти не вдалося.

На лівому березі Бушанки, в двох-трьох кілометрах вверх за течією, в XVIII сторіччі була схованка гайдамаків. Це місце так і називається — Гайдамацький яр, і нині має статус геологічного заказника. Примхливої форми скали мають чудернацькі назви, з ними пов’язано безліч місцевих легенд. Втім, не буду їх переказувати — краще знайдіть можливість почути їх з вуст аборигенів.

Ну і, нарешті, те, що перш за все привертає увагу в Буші — парк сучасної скульптури. Споконвіку головним ремеслом мешканців бушанців було каменярство, чому сприяють властивості місцевого каменю. Тож нічого дивного в тому, що в 80-х роках краєзнавці-ентузіасти започаткували всеукраїнський пленер скульпторів, який відтоді став щорічним. Витвори сучасних майстрів скульптури утворюють своєрідну виставку просто неба: на замковій горі — на історичну тему, а поблизу скельного храму — на романтично-язичницьку, об’єднавши в такий спосіб легенди та реальність.

Вежа фортеці


Скульптура


Барельєф в скельному храмі


Реконструкція фортеці



Козацький цвинтар


Гайдамацький яр