Летичів—Меджибіж—Летичів—Вінниця—Умань
О дев’ятій годині нарешті вирушаємо на Меджибіж. З моста через Південний Буг відкривається чудовий вид на замок, добре, що ми його не проминули! Мені він нагадав замок у Старому Селі, такий же величний, мурований з цегли та... напівзруйнований.
В’їзна брама чомусь знаходиться з протилежного від ріки боку, тому довелося об’їхати майже весь замок. Незважаючи на ранній час, під брамою вже стоять декілька авто. Трохи повагавшись, вирішую не залишати Горбоконика на вулиці та рішуче їду через мост та браму на подвір’я. Там нас зустрічає дуже люб’язна тітонька, яка питає, чи не бажаємо ми купити квитки. Звісно, бажаємо. Потім вона пояснює, як залізти на велику похмурого вигляду вежу, що поряд, та зникає. Вежа та й увесь замок мають ознаки нещодавно розпочатої „реставрації”. Зокрема, вежа (як потім з’ясувалося, зветься вона Лицарською) крита металочерепицею (!) зеленого (!!!) кольору. З неї справді чудовий краєвид і на замок, і на село взагалі. Тільки чомусь на верхній галереї всі вікна забиті цвяхами і додатково затягнуті сіткою, тому саме замкове подвір’я сфотографувати згори неможливо.
Злізши додолу, підходимо до розкопу посеред подвір’я. Поряд в тіні сидять двоє хлопців та одна дівчина, п’ють горілку з горла. Дедуктивним методом роблю висновок, що о десятій ранку таке під силу тільки археологам. Підхожу познайомитись, так воно і є, кияни. Трохи побазікали про життя археологів та знайшли спільних знайомих, після чого хлопці провели нам екскурсію по замку. 

Меджибіж

Там дуже цікаві підвалини, залишки мурів та совдепівського музею. Але найбільш мене вразили розкопки триповерхового барбакану, через який колись був в’їзд до замку. В XVII сторіччі тогочасний власник замку вирішив, що барбакан з надбрамною вежею не витримають вогню артилерії, і наказав засипати ці споруди доверху землею. Зараз уже котрий рік землю навпаки викидають. Вже вщент закидали сусіднє болото, а вежу з барбаканом відкопали ледь наполовину. Як триста років тому люди працювали? Адже не думаю, що їх було багато. З Меджобожа повертаємось до Летичіва, щоб розглянути знайдену напередодні вежу. Судячи з напису на пам’ятнику Кармалюку, він і в цій вежі сидів.
Поки оглядали замок і вежу, непомітно промайнуло півдня. Коротка нарада, прийнято рішення спробувати доїхати до Умані, а там шукати місце для ночівлі. Знов їдемо майже без зупинок. Заправка, перекур, і знову в сідло. Їхати дуже неприємно — від самого Кам’янця до Умані траса дуже вузька і багато фур, які їдуть до того ж не поодинці, а караванами. Постійно доводилось дуже агресивно маневрувати, щоб мастодонти не затерли, сморід нестерпний.
На черговому перекурі в Гайсині вирішую ще раз скористатися довідником від „Мотодрайву”. Дзвоню Олегу, президенту уманського клубу „Heavy Motors”. Він згоден прийняти нас. Знов довідник став у пригоді. Олег зустрів нас на в’їзді в Умань і запропонував ночівлю в майбутньому клаб-хаузі. Це нещодавно викуплена клубом дача в мальовничій місцевості, поряд ставок, ліс, криниця. Я далекий від байкерського руху, але навіть мене вразила хазяйновитість та згуртованість уманських байкерів, особливо якщо згадати про роздрай в колах харківських мотоциклістів.
Занурившись у ставок та повечерявши, ставимо намет посеред дачної ділянки. br>

Софіївка