СТАТТІ

Категорії каталогу

MOTORCYCLE TOURS / МОТОТУРИ [2]
ЕНДУРО [13]
Все, що пов'язано з позашляховими мотоциклами та змаганнями
ПОДОРОЖІ [30]
Тривалі мотоподорожі
МОТОКРАЄЗНАВСТВО [5]
Місця, варті уваги мототуриста
МОЇ МОТОЦИКЛИ [3]
Honda XR400R та Honda XL250 Degree-2
ЯХТИНГ В ТУРЕЧЧИНІ / ЯХТИНГ В ТУРЦИИ [0]
Ми пройдемо там, де ви ще ніколи не були! Ви зрозумієте, яка величезна різниця між Туреччиною отельною та Туреччиною яхтенною!
Головна » Статті » ПОДОРОЖІ

Велика подорож 2006: Харків—Хуст—Харків. Частина 6
19 серпня, субота

Летичів—Меджибіж—Летичів—Вінниця—Умань
О дев’ятій годині нарешті вирушаємо на Меджибіж. З моста через Південний Буг відкривається чудовий вид на замок, добре, що ми його не проминули! Мені він нагадав замок у Старому Селі, такий же величний, мурований з цегли та... напівзруйнований.
В’їзна брама чомусь знаходиться з протилежного від ріки боку, тому довелося об’їхати майже весь замок. Незважаючи на ранній час, під брамою вже стоять декілька авто. Трохи повагавшись, вирішую не залишати Горбоконика на вулиці та рішуче їду через мост та браму на подвір’я. Там нас зустрічає дуже люб’язна тітонька, яка питає, чи не бажаємо ми купити квитки. Звісно, бажаємо. Потім вона пояснює, як залізти на велику похмурого вигляду вежу, що поряд, та зникає. Вежа та й увесь замок мають ознаки нещодавно розпочатої „реставрації”. Зокрема, вежа (як потім з’ясувалося, зветься вона Лицарською) крита металочерепицею (!) зеленого (!!!) кольору. З неї справді чудовий краєвид і на замок, і на село взагалі. Тільки чомусь на верхній галереї всі вікна забиті цвяхами і додатково затягнуті сіткою, тому саме замкове подвір’я сфотографувати згори неможливо.
Злізши додолу, підходимо до розкопу посеред подвір’я. Поряд в тіні сидять двоє хлопців та одна дівчина, п’ють горілку з горла. Дедуктивним методом роблю висновок, що о десятій ранку таке під силу тільки археологам. Підхожу познайомитись, так воно і є, кияни. Трохи побазікали про життя археологів та знайшли спільних знайомих, після чого хлопці провели нам екскурсію по замку. 


Меджибіж


Там дуже цікаві підвалини, залишки мурів та совдепівського музею. Але найбільш мене вразили розкопки триповерхового барбакану, через який колись був в’їзд до замку. В XVII сторіччі тогочасний власник замку вирішив, що барбакан з надбрамною вежею не витримають вогню артилерії, і наказав засипати ці споруди доверху землею. Зараз уже котрий рік землю навпаки викидають. Вже вщент закидали сусіднє болото, а вежу з барбаканом відкопали ледь наполовину. Як триста років тому люди працювали? Адже не думаю, що їх було багато. З Меджобожа повертаємось до Летичіва, щоб розглянути знайдену напередодні вежу. Судячи з напису на пам’ятнику Кармалюку, він і в цій вежі сидів.
Поки оглядали замок і вежу, непомітно промайнуло півдня. Коротка нарада, прийнято рішення спробувати доїхати до Умані, а там шукати місце для ночівлі. Знов їдемо майже без зупинок. Заправка, перекур, і знову в сідло. Їхати дуже неприємно — від самого Кам’янця до Умані траса дуже вузька і багато фур, які їдуть до того ж не поодинці, а караванами. Постійно доводилось дуже агресивно маневрувати, щоб мастодонти не затерли, сморід нестерпний.
На черговому перекурі в Гайсині вирішую ще раз скористатися довідником від „Мотодрайву”. Дзвоню Олегу, президенту уманського клубу „Heavy Motors”. Він згоден прийняти нас. Знов довідник став у пригоді. Олег зустрів нас на в’їзді в Умань і запропонував ночівлю в майбутньому клаб-хаузі. Це нещодавно викуплена клубом дача в мальовничій місцевості, поряд ставок, ліс, криниця. Я далекий від байкерського руху, але навіть мене вразила хазяйновитість та згуртованість уманських байкерів, особливо якщо згадати про роздрай в колах харківських мотоциклістів.
Занурившись у ставок та повечерявши, ставимо намет посеред дачної ділянки. br>


Летичів

20 серпня, неділя
Умань—Кіровоград—Світловодськ
До дому вже недалеко, можливо за день доїхати, але в Умані ми повинні відвідати Софіївку, про яку дуже багато чули. До того ж, додому не хочеться. Парк знайшли без проблем, платна стоянка з охороною дуже доречна.
Купуємо квитки та... Не думаю, що наприкінці XVIII сторіччя в наших краях були обізнані в японських садках, ймовірно, схожа ідея прийшла місцевому архітектору самостійно. Вражає перш за все розмах — велетенські мальовничі купи каміння, штучні водоспади, навіть підземна ріка — японці спочивають по усіх статтях! Друге, що вражає, — скільки важкої праці, здоров’я та врешті-решт життя кріпаків було витрачено на таку дрібницю, як розвага одної жінки. Територія парку чималенька, ми, звісно, вважали за потрібне засунути свої носи у всі потаємні куточки. Тому виїхали з Умані вже о четвертій годині.
Нарешті, наша улюблена траса М12 стала набагато вільнішою, майже пустою. Напевно, каравани фур з Умані масово повертають на Київ чи Черкаси, а напрямок на Кіровоград залишається вільним. Незважаючи на це, виїхали ми таки занадто пізно, тому в Світловодську опинилися вже в темряві.
З’ясовувати, де можна поставити намет не було ані часу, ані бажання. Тому я просто почав лупцювати браму першого ж пансіонату, який побачив з дороги. Розмова зі сторожем була недовгою — він дозволив нам поставити намет в сквері за парканом пансіонату, за умови, що о сьомій ранку ми зникнемо.
Поставивши намет, пішов шукати пиво, щоб віддячити сторожу і винагородити себе за тяжкий день. Пиво було знайдене в... колибі, яка дивним чином опинилась на березі Кременчуцького моря. Звісто, вона була збудована зі звичайної сосни, а не зі смереки, але в усьому іншому виглядала як класичне гуцульське подвір’я з Шевченківського гаю.








Софіївка

21 серпня, понеділок
Світловодськ—Кременчук—Полтава—Харків
Встали о шостій годині ранку (абсолютний рекорд за всю подорож). Поки збирались, зненацька пішов дощ. Тому блукання по сонному ще Світловодську у пошуках траси на Кременчук задоволення не принесло. Дощ припинився вже за Кременчуком. Дивно, але я не дуже вимок, таки й в ганебних дощовиках для дачників є якийсь сенс
. Швидко снідаємо в придорожній кав’ярні. Останній раз змащую та підтягую ланцюга, який вже майже волочиться по землі, і рвемо далі. На одному подиху промайнула Полтава з футуристичною розв’язкою на виїзді, що будується. Нарешті монументальна споруда з написом "Харківська область". Зупиняємося на перекур.
Почуття суперечливі. З одного боку, радість від того, що рідна оселя вже поруч, з іншого — сумно, тому що така чудова, пізнавальна і тривала подорож закінчується. Попереду звичайна трудова буденність і мрії про наступну велику подорож, яка обов’язково відбудеться наступного року. Попереду — кропітке вивчення літератури і мап довгою зимою. А ще спогади, в яких не стільки явища, скільки якесь генетичне, можливо, відчуття справжності цього захоплюючого номадичного способу життя, який, на жаль, можливий тільки раз на рік. І пронизливе бажання прискорити наступ тієї щасливої миті, коли знов розпочнеться Пригода.

***
Що ж, подорож вдалася. В активі маємо відстань 4300 км, більша частина якої, звісно, прийшлася на асфальт, але було і декілька суто позадорожних пригод.
Незважаючи на популярну точку зору, начебто на дрібнокубатурних апаратах незручно мандрувати, ніяких незручностей ми не мали. Більш того, я впевнений, що на важкій шестисотці в горах набагато складніше. На жаль, далеко не всюди можливо пересуватися з пасажиром, але це вада взагалі мототранспорту. Бажано заздалегідь мати уяву про особливості місцевості і не прагнути робити неможливе.
Багато чого побачили, ще більше не побачили, але це добре — буде куди прагнути потрапити наступного року. Є декілька місць, які не вийшло нормально дослідити тому теж буде привід повернутися. Ця Велика Подорож суттєво розсунула мої особисті горизонти. Дорога в Крим, наприклад, вже не справляє враження довгої та складної. Через три тижні після повернення ми поїхали в Крим на кілька днів із зовсім буденним настроєм — як на вилазку, а не в подорож. Хоча, правду кажучи, 750 км за день мені не дуже подобаються, ну не люблю я асфальтовий далекобій.
Банальні дрібниці, на які варто звернути увагу в майбутньому. По-перше, щоб їхати на Західну Україну, обов’язкого потрібно мати добрі мотодощовики, тому що клімат там дуже вогкий і взагалі помітно суворіший, ніж на звичній нам Слобожанщині. По-друге, Карпатські ґрунтівки набагато складніші, ніж кримські, тому на асфальтовій гумі навіть по сухому там нічого робити. (Вже куплена і вдало випробувана в Криму гума Pirelli MT40.) По-третє — карти автошляхів недостатньо для задовільної орієнтації, особливо для знаходження місць для ночівлі. Хоч це і незручно, кращий варіант — везти з собою купу двокілометровок по областях.
Все інше спорядження і особливо Горбоконик показали себе з найкращого боку.
Категорія: ПОДОРОЖІ | Додав: olexarider (28.01.2009)
Переглядів: 808 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]