Яремче—Ворохта—Дзімброня—Ворохта—Яремче
Зранку вирушаємо на Дземброню, ми з Анею на Горбоконику, Сергій з родиною на "Таврії". Я думав, що це десь поблизу, але виявилось, що подорож досить далека: приблизно 50 кілометрів асфальтом по мальовничих містечках типу Ворохти, потім 20 кілометрів по розбитій кам’янистій ґрунтівці вздовж ріки (ймовірно, Чорного Черемоша). Ранок неділі в карпатських селах дуже святковий: майже все населення, гарно вдягнене, прямує до церкви, на обличчях піднесеність. Нарешті, зупинилися у підніжжя гори. Ліворуч Чорний Хребет — головний і найвищий у Карпатах. Праворуч — наша мета, але знизу монастиря не видно. Машину залишаємо тут, а мені Сергій запропонував на мотоциклі заїхати нагору з торбою продуктів.
Відчуваю, що щось не так, але чому б і ні, власне, саме для цього ми в Карпатах. Вирушаю. Для початку доводиться форсувати потічок з кам’янистим дном. Аня показує жестами, що добре було б мене фотографувати, але фотоапарат у мене, а зупинятися вже незручно. Що ж, залишимося без фотографій. Далі починається крутий підйом. Ґрунт — камені з не зовсім просохлою після дощей глиною.
Ще раніш, на Яблунецькому перевалі, звернув увагу, що карпатські ґрунтовки суттєво відрізняються від звичних для мене кримських. У Криму їх прокладають серпантинами, а тут найкоротшою відстанню від підніжжя до вершини. Але дорога не пряма, іноді вона повертає, тому видно не більш ніж 100 метрів вперед. Вгору Горбоконику їхати не дуже важко, адже він і створений для гір. Перша передача, півручки газу, поїхали. За першим же рогом сюрприз, зачинена брама на дорозі. З матюками зупиняюсь, ледве вдержуючи Горбоконика на крутому схилі. Наздоганяє Сергій пішки, відчиняє браму, їду далі. За наступним рогом знов брама. Цікаво, це навмисно?
Несподівано підйом стає ще крутішим, а камінюки більшими. Намагаюсь об’їхати зовсім уже великий камінь, виїжджаю на вогку траву з глиною. Скинути газ на такому схилі неможливо, мить — і я на ногах, а Горбоконик на землі. Відчуваю себе напівмертвим: 20 кілометрів по ґрунтовці з пасажиром помітно виснажили, а цей тріал остаточно позбавив сил. Схоже, після повернення додому треба займатися фізкультурою. Сергій, побачивши мій стан, запропонував дати йому доїхати до місця призначення. Згоджуюсь. Сергій їде, я похмуро плетусь пішки.
Виявляється я не доїхав до монастиря якихось 100 метрів. Настрій ніякий. Сергій з хитрою посмішкою запевняє, що все нормально, що він навмисно мене спровокував. Начебто, він не сподівався що я взагалі погоджусь їхати і що я все рівно сам здолав більшу частину гори, але настрій не дуже покращився.
Монахи нас дуже привітно прийняли, пригостили сніданком. Далі вирушаємо в пішу прогулянку в гори. Красиво не те слово. Чорний хребет як на долоні, видно Говерлу, Попа Івана.
На зворотньому шляху оглядаємо стару хату, яка збудована ще за польських часів. Вона відкрита, тому що продається. Ззовні посіріла, гонта подекуди гнила. Але всередині — краса: різьба, поліроване дерево... Напевно, хтось все життя поклав, щоб збудувати цю хату, а нащадкам вона не потрібна.
Повертаємося до монастиря, збираємось у зворотню дорогу. З’являється неприємне передчуття, адже з’їзд додолу буде ще складнішим, ніж підйом. Передчуття не помилилося: перший же пагорб від монастирю до ґрунтівки ледь здолав. Посеред підйому Горбоконик забуксував у густій траві, тому решту шляху догори довелося відчайдушно газуючи бігти поруч.
На дорозі я опинився, остаточно розгубивши всю решту впевненості в собі. Зрозумівши мій стан, Сергій запропонував дозволити йому з’їхати до дороги. Малодушно погоджуюсь і як дурень біжу з гори в мотоботах і з шоломом в руках. Відчуваю себе повним бовдуром, тому на шляху до асфальту гоню відчайдушно, щоб хоч трохи повернути самоповагу. Сергій на "Таврії", звісна річ, швидко загубився.
Вже будучи на дорозі, бачили сільське весілля. Дуже урочисте і величне видовище: майже тисяча людей, можливо навіть не тільки з одного села, і всі у вишиванках. На жаль, вже було майже темно, до того ж ми дуже поспішали повернутися в Яремче, тому на фотосесію не зупинились.