Київ—Коростень— десь під Сарнами
Завдяки Саші Мірошу досить швидко виїхали з Києва в напрямку Ірпеня. Якби не Саша, мабуть блукали б по Києву не менше двох годин, бо місто не знайоме, та й інтенсивність руху зовсім не така, як у Харкові. На пні, якій зображував стіл в придорожній кав’ярні, випили кави, сфотографувалися і роз’їхалися. Далі наш шлях – на Ковель, тому що вирішили відвідати Шацькі озера, про які дуже багато чули.
В селі Бородянка на круговому русі я помилився, і ми поїхали в напрямку на Житомирську трасу, що з’ясувалося вже в Макаріві. Але ж ми вирішили їхати Варшавкою, тому повертаємося на неї, звичайно, іншою дорогою. Шлях пролягав по густих зовсім диких лісах, майже ніяких селищ, руху по дорозі також майже не було.
І тут скоїлась перша пригода, яка могла припинити нашу подорож. Оминаючи чергову велику яму я дуже різко звернув на зустрічну смугу. Раптом прямо під колесо з узбіччя, густо зарослого чагарником, вистрибнув олень. Ймовірно, після мого різкого маневру він вирішив, що страшний галасливий звір Горбоконик має намір його атакувати. От дурень, ніби не видно, що Горбоконик білий та пухнастий :). Якимось дивом на швидкості 100 км/год я спромігся ухилитись від зіткнення.
Потрапивши, нарешті, на Ковельську трасу, ми знайшли майже повну її відсутність у зв’язку з тотальною реконструкцією. Що ж, ми на ендурі врешті-решт, і не нам лякатись відсутності дороги. Нині траса виглядає так: досить часто, приблизно раз на 20 км, дорога перекрита шлагбаумом. Більша частина цих відрізків являє собою залишки асфальту, густо вкриті щебенем, пилом та іншим брудом. Люди в незрозумілій уніформі на шлагбаумах зазвичай повертають машини об’їзними шляхами через прилеглі села, але нам майже всюди дозволяли їхати прямо. Інколи таки ми були вимушені об’їжджати певні відрізки по ґрунтівках, дуже розбитих вантажівками. Доводилось їхати і узбіччям свіжезакладеної ще сирої бетонки і навіть подолати напівзруйнований міст.
Швидкість впала до 50—60 км/год, зустрічні будівельні вантажівки, які їхали дуже часто, майже колоною, подіймали великі хмари пилу. Інколи доводилось навіть зупинятись, тоді я жалкував, що досі не купив кросового шолому під окуляри. Так весело проїхали півдня, подолавши не більше 200 км. Нарешті Коростень, почав накрапувати дощик. Все небо в хмарах, і зрозуміло, що це надовго. На виїзді з Коростеня досить довго вечеряємо. Киянин на спорттурері поряд п’є чай і розповідає, що майже з Ковеля він їде по дощу. Певно, дощ іде з заходу, чекати сенсу немає, треба прориватись. Сто з лишком кілометрів по майже пустій дорозі, яка, на щастя тут хоч існує. Я мокрий наскрізь, Аня зовсім суха, падає темрява. Відмовляємося від попереднього наміру ночувати на Білому озері, вочевидь до нього не дотягнемо. Зупиняємось в придорожньому мотелі. Платимо 80 грн, речі розвішані сушитися, випито півпляшки мадери на двох, пора спати.