9.08

Поті — Гіресун, 463 км

Заїхав попрощатися до Кахи. Він повідомив, що бомбардували порт Поті, є числені жертви. Їду до порта з поганим передчуттям. Навколо офісу „Інстри” натовп, двері зачинені, ніхто нічого не знає. На стоянці бачу ще одного мотоцикліста, знайомлюсь з німцем Крістіаном на вінтажному Yamaha XT500. Коли набридає чекати їдемо до порту.

Порт зачинений, брама посічена осколками. За брамою видні залишки потрощених фур, уламки залізобетону та спотворені рештки портових кранів. Підходить поліцейський, каже що порт працювати не буде, а пором відійшов на рейд і не повернеться — він отримав ушкодження, але лишається на плаву і ремонтується силами команди в море. Бомбардування відбулося під час завантаження. Числені фури посічені, також є людські жертви серед портових робітників та далекобійників.

Повертаємося до офісу. Вже вишикувалася черга до каси в очікуванні повернення грошей за квитки. Весь Поті знеструмлений з ночі, тому комп’ютери та касові апарати не працюють, процедура триває дуже довго. На мене чекає неприємний сюрприз: гроші повертати відмовляються на підставі того, що квиток купував не тут. Мовляв, їзджай в Тбілісі за своїми грошима.

Перебуваю в ваганнях, що робити: їхати в Тбілісі через Горі надто ризиковано, є вірогідність що ця траса перерізана, надто близько Горі від Цхинвалі. Робити коло через Ахалкалакі та Цалку — дуже довго. Випадково на очі потрапляє грінкарта. Упс, а її термін закінчується через чотирі дні! Що ж, здається, плакали мої грошики. Єдиний шанс дістатися додому — Стамбул, і мчати треба щосили.

Біда об’єднує — їдемо до Туреччини з новим знайомим. На кордоні досить вільно, жодних корок, натовпу та паніки. На прощання грузинські прикордонники чомусь вибачаються за негаразди. Невдовзі знов Туреччина, цього разу мало не з боєм — довелося прикласти чимало зусиль, щоб переконати митника в тому, що я в змозі покинути турецьку територію за 3,5 дні і купувати нову грінкарту потреби немає.

Їдемо швидко, намагаємося не зупинятись без потреби. Наша мета єдина — щонайшвидше потрапити до Стамбулу. Тим не менш і на ходу вистачає часу дивитись по бокам. Перше враження від південного берегу Чорного моря — незвичне розташування водного простору — до північного обрію. Числені штучні моли обкладені величезними брилами дикого каміння. Часто на них можна побачити цілі наметові містечка — єдине поки що місце в Туреччині, де я побачив „дикунів”.

Трабзон — велике старовинне місто з терпким східним присмаком та несамовитим трафіком на вузеньких вуличках з каркаломними підйомами-зпусками. За 150 км до Самсуна звертаємо поїсти до пляжного кафе. Його хазяїн, німецькомовний турок, приймає Крістіана і мене причіпом як рідних, тут же пропонує ставити намети на його пляжі неподалік. Після чималенької порції грузинського домашнього вина від Кахи засинаємо під жирні баси турецького трансу, що долинають з діскотеки. А тим часом зовсім неподалік йде війна...

10.08

Гіресун — Куршунлу, 522 км

Підйом зі сходом сонця — і чимдуж далі. Перед Самсуном звертаємо з узбережжя в гори — Крістіан, який тут вже бував, каже, що далі дорогою узбережжям починаються надто довгі та надто повільні серпантини, а у нас немає зайвого часу. Череда тунелів, дорога 16 разів перетинає одну річку, про що кожного разу сповіщають вказівники: Переплюйка 1,  ...  Переплюйка 16. Якість вузької дороги, вже без роздільної смуги, часто нагадує українські „напрямки”. Подекуди ділянки по 10—20 км на реконструкції. Асфальт відсутній, покриття — суміш гравію та пилу, який постійно висить в повітрі  завдяки неквапливій тягнучці. Ризикуємо: з чималим запасом швидкості пролітаємо каравани фур, щомиті очікуємо якогось сюрприза в лоб. Але що тут вдієш — не ковтати ж пил не протязі півгодини в колоні.

Починається нагір’я, яке дуже схоже на курдистанське, альтіметр показує все ті ж звичні 1 600 м. Після вечері на заправці звертаємо з дороги — час шукати місце для табору. Ще з перших днів в Туреччині помітив, що грунтовки в нашому розумінні тут велика рідкість. Якщо навіть пощастить її знайти, вона неодмінно закінчиться щонайбільше через 2—3 км на пасіці або біля кошари. Тому якщо є бажання з’їхати з дороги найрозумніше знайти місце, де не дуже круті схили придорожної канави та лупанути навпростець. При цьому бажано оминати пахоту, тому що грунт — оманлива суміш дрібних кам’янців та пилу. Їхати ним дуже важко: заднє колесо завжди буксує і навіть підйом на незначний пагорб може виявитись неможливим, принаймні на універсальній гумі.

Врешті решт зупиняємося на верхівці одного з пагорбів в парі кілометрів від шляху.

Милуємося заходом сонця під залишки грузінського вина та української горілки. Вночі дуже холодно. В мене досить серйозний спальний мішок, тому я нічого не помітив, а от Крістіан всю ніч цокотів зубами.

11.08

Куршунлу — Стамбул, 440 км

 До Стамбулу залишаються лише 400 км, але їдемо їх весь день. Вранці Крістіан помітив, що луснуло кріплення багажної системи на його мотоциклі. На першому знайденому сервісі немає струму. Марно чекаємо дві години. Весь цей час керівник закладу постійно кудись дзвонить та лається, а його підлеглі частують нас чаєм та напоями. Врешті решт не витримуємо, вибачаємся та вирушаємо далі.

Інший сервіс знаходимо лише через 100 км, нарешті все заварено. Щоправда за цю відстань кофр протер понтовий золотистого кольору тюнінговий глушник. Взагалі я дивуюсь Крістіану. Його мотицикл перебуває в жахливому стані: ланцюг висить до землі, запас регулювання вичерпаний; зірки злизані настільки, що при прискоренні перестрибують; акумулятор вмер, світло та стопи-повороти не працюють; кільця та/або ковпаки схоже взагалі відсутні: за 250 км разом з баком пального двигун з’їдає літр мастила! Я б на такому апараті не зважився б і за грибами поїхати, а Крістіан особливо не переймається в п’яти тисячах від дому.

Вирішили заощадити гроші на автобані і здуру поперлися паралельним вільним шляхом. Рішення було хибне: ця дорога вся перепахана латками та ремонтом, через що безліч фур ледве пхається, а обганяти немає змоги. На під’їзді до Стамбулу потрапили в велетенську тягнучку, 50 км їхали півтори години. В результаті економія п’яти лір стала в щонайменьше 3 години змарнованого часу. Потім вже в сутінках вдосталь поблукали європейською частиною Стамбулу в пошуках відомого Крістіану хостелу, по дорозі заїхали в порт та розвідали, де знаходиться офіс Укрферрі. За парканом вже стирчить димар „Каледонії”, якою маю надію відплисти завтра. Крістіан же вирішив їхати своїм ходом, для нього кордони Болгарії та Румунії не проблема.

Зусилля були не марними — дешевий хостел в історичному центрі Стамбулу думаю не часто трапляється. Налигавшись пива пішли в нічну прогулянку. Чудова стамбульська ніч: безлюдні вулички, ефектно підсвітлені мечеті.

Нічна Айя Софія

12.08

Стамбул

З ранку прямуємо в порт Каракьой. Єдиному працівнику Укрферрі з зовнішністю голівудівського мафіозі байдужі проблеми пасажирів скасованого в Поті рейсу, яких о 10 ранку назбиралося вже півприміщення. Високий сезон, квитків немає на два тижні вперед, а всякі там автівки з мотоциклами тим більш приткнути нікуди. Краєм вуха чую назву „Севастополь-1” та прямую на пошуки офісу цього судна. Там  таки купую квитка за долари, зайняті в Крістіана: євро чомусь не приймають. Корабель піде лише через два дні, але мотоцикл мушу вивезти вже сьогодні, тому що останній день страховки. Крістіан їде на пошуки акумулятора, а я — здаватись на митницю на завантаження. Домовляємося зустрітись в хостелі. Севестопольські моряки не мають бажання працювати по спеці, тому аж до вечора вештаюсь по палубам в очікуванні, коли ж Горбоконика нарешті підіймуть.

Порт Каракьой

Дочволав до хостелу вже в сутінках. Крістіан був дуже радий, хоча і помітно знервований. Схоже він вирішив, що я не повернуся, щоб не віддавати йому борг. Довелося святкувати моє повернення в компанії новозеландських бекпекерів.

13.08

Знову Стамбул

Цілий день вештались туристичними та не дуже куточками міста. Відвідав підземне водосховище, або по-місцевому Цистерну. На Ай-Софію пожалкував грошей та часу — черга просто велетенська.

Зверху моста рибалять, знизу — гуляють

Вуличне життя

Обеліск Костянтина

Цікава споруда

Мечеть Мехмеда

Цистерна

Під вечір провів ревізію фінансів і зрозумів що їх не просто обмаль, їх майже не залишилось. Вирішив, що ночувати буду на „Севастополі” — білет маю, то ж це буде безкоштовно. Крістіан як раз завтра зранку вирушає додому, тому на прощання випили ще по келиху пива і я взяв з Крістіана обіцянку якось завітати в Україну.

П'ємо пиво під мостом

Спокусив його екзотичною для європейця перспективою їздити де завгодно навпростець, а також палити багаття де заманеться, що викликало неабиякий подив та ентузіазм.

14.08

І знову Стамбул

Більшу частину дня спав, нудьгував та давав ладу записам. Неприємне відчуття, що власне подорож закінчилася. Після обіду під трапом з’явилася розвага у вигляді трьох пафосних ГСів з їх німецькими власниками. Хлопці вперше за межами Європи, яку об’їхали майже всю. Втім, судячи по розповіді, якось дивно вони подорожують: поромами та залізницею більше, ніж на колесах. Німці виявились еталонними — у кожного по кофру пива, тому дожидатися відправлення було вже не тяжко. Стартували опівночі. Видовище нічного Стамбула, що поволі пропливає обабіч, настільки заворожило, що ніякого бажання покинути верхню палубу не виникало, аж поки останні вогники не зникли за обрієм.

Гудбай, Стамбул!