2.08

Ахлат — Доубаязит — десь у підніжжя Арарату: приблизно 300 км по дорозі, 420 з викрутасами

До порому з Поті цілий тиждень, тому ніякого сенсу поспішати немає. Після готеля почуваюся відпочившим, рани загоюються та все менше дошкуляють, настрій піднесений. Попереду, сподіваюсь, тиждень подорожей маловідомими частинами Туреччини та Грузією.

Озеро Ван просто фантастичне. В районі Ахлату іншого берега не видно, згодом озеро звужується і на обрії в серпанку з’являються гори, які ймовірно оточують місто Ван. Неквапливо рухаюсь на схід північним берегом. Перші 80 км оточення дуже схоже на Лисячу бухту в Криму. Згодом — знов Кіммерія. Навкруги безліч чудових стоянок для дикого відпочинку і повна відсутність поселень та людей.

Озеро Ван

Блокпости дедалі стають  серйознішими. Вже не лише з вогневими точками, обладнаними мішками з піском, а з БТРами і навіть трапився один з закопаним по башту танком мезозойського вигляду. Знов дуже ввічливо зупиняють для перевірки документів. Після Мурадійє шлях різко повертає на північ, геть від озера. До побачення, озеро Ван! Сподіваюсь, я колись сюди повернуся. Ван та Каппадокія особисто мені найбільш сподобались в Туреччині. Але на відміну від Кападокії на озері немає іноземних туристів, дуже мало своїх турецьких, та й взагалі тут малолюдно та дешево і дуже гарно.

Одразу за Мурадійє в оточенні випалених сонцем пагорбів трапився оазис в заплаві річки. Соковита трава на вологих луках, запахи сіна та коров’ячого навозу. Вперше за подорож мене оточила атмосфера знайомих запахів, ніби нагадування що я вже повертаюсь додому. Гори тут більше схожі на пагорби, голих скель немає і краєвид залишає враження передгір’я.

Але альтіметр ГПСу жваво відраховує метри, аж доки ми з Горбокоником не долаємо рекордний для нас перевал Тендюрек — 2644 м.

І по той бік несподівано відкривається у всій своїй красі велетень Арарат, хоча до нього ще мало не 100 км!

Навкруги перевалу Тендюрек вразили вулканічні поля, які складаються переважно з пемзи, що тягнуться на десятки кілометрів обабіч шляху. Фантастичне, іншопланетне видовище залишає враження, що я його вже десь бачив. Наприклад, в „Хроніках Ріддіка”.

А взагалі тут інша, дотоді невідома мені Туреччина. Неохайні дороги, хоч і ремонтуються, але трапляються і ділянки пильного грейдеру в 10—20 км. Місцевість зовсім дика, лише подекуди видно в далині гурти худоби, що пасеться. Невеличкі села трапляються через 30—45 км та залишають враження, що раптом повернувся в часі на пару тисячолітть: напівземлянки, складені з дикого каміння та криті дерном опалюються явно по чорному. Схоже, що тут проблеми з водою. На протязі 200 км жодного знаку, сповіщаючого про криницю на узбіччі. Також немає води і на нечислених заправках — не те, що задарма, а й навіть за гроші.

Від Мурадіє до Доубаязиту —150км! — єдина заправка в Чалдирані. Вона більше нагадує сірійську: відсутній асфальт, обдерті споруди, допотопне обладнання та відсутність вежі, завдяки чому її складно помітити. Я її попершу і проїхав, тому що вона була оточена суцільним колом закляклих в комі фур, що дожидалися коли привезуть дизпаливо. На моє щастя бензин був в наявності.

Між Чалдираном та Доубаязитом — ефектні гори з лабіринтами велетенських лавових полів. В Доубаязиті, який розташований у підніжжя Арарату, марна спроба поїсти. В ошатному ресторані на заправці, який добре видно з дороги, мотоцикл одразу потрапляє в облогу орд брудних та обірваних хлопчаків, а веранду ресторану  геть заполонили тітоньки в чадрах з іранського буса. Вважаю за краще ретируватися. Поїв вже звернувши на Игдир в скромній їдальні в компанії брутальних місцевих далекобійників. Черговий блокпост зібрав велику чергу фур з розташованого неподалік іранського переходу кордону. Але варто було випхатися на узбіччя, як жандарм помітив мене мало не за 300 м і жестами запросив проїзджати мимо черги. Документи, щоправда, перевірив.

Доубаязит — заправка з видом на Арарат

Невдовзі трапився грунтовий з’їзд в бік Арарату та вірменського кордону. Зупинившись озирнувся, чи не їде яка машина, і чимдуж подалі в першу-ліпшу ущелину, поки мене ніхто не бачить. Невдовзі вже стояв намет і я під супровід останніх на сьогодні пташиних співів вкладався спати нарешті на природі.

Це був самий розслаблений день подорожі. Я отримував насолоду від фантастичних та інколи неочікуваних краєвидів. Часто зупинявся для фотосесій та просто оглядітися. Звертав мало не на кожну побачену грунтовку і іноді кружляв по горам до повної втрати орієнтації, так, що повертався на дорогу лише завдяки треку ГПСу. Гарно, коли немає ніякого попереднього плану і нікуди поспішати. Може саме так і потрібно подорожувати?

3.08

Десь у підніжжя Арарату — Игдир — Карс — Пософ — Ахалцихе — Хашурі

Дорога Доубаязит — Игдир прокладена наче навмистно так, аби показати снігову шапку красеня Арарата у всіх можливих ракурсах. На виїзді з Игдиру, на заправці, пригостив чаєм тутешній механік.  Я, скориставшись нагодою, спитав, чи не знає він мотокрамниці, в якому можливо придбати дзеркала. Вже більше тисячі км я змушений постійно оглядатися, наче щось вкрав, але в жодному містечку не бачив нічого, що б нагадувало мотокрамницю. Механік миттєво влаштувався пасажиром, аби показати мотомайстерню в Игдирі.

Виїзд з Игдиру на північ

Мотокрамниця, набита під самий дах китайськими скутерами, розташована мало не в центрі містечка, але осторонь дороги, тому без допомоги місцевих знайти її дійсно ніяких шансів. Поки китайські дзеркала займали вакантні місця механік крамниці звернув увагу на зкособочений передок і запропонував його виправити. Виявилось, що майстерня має станок з центрами, мікрометром та гідропресом. Вирішив ризикнути і тут же пожалкував. Варто було відволіктися на розмову з головним механіком, як його помічник почав гепати кувалдою по коркам пір’я. Ледве встиг їх врятувати і провів майстер класс, як за допомогою лише викрутки гуманно вийняти пір’я з траверс. Процес виправлення тривав підозріло недовго, при цьому майстер примудрявся одночасно розмовляти по телефону, який тримав над його вухом помічник. Розкидали, виправили та зібрали передок за годину. Різниця відчувається, але виправили таки не ідеально. Вже вдома виявилось, що ліве пір’я передавили пресом і таким чином зіпсували. Тим не менш я вдячний за допомогу. Завіз заправочного механіка на роботу та поїхав далі.

Душні вологі оазиси, що знову тішать рідними запахами, перемежаються кам’янистою напівпустелею з вулканічними полями. Серпантин, який досі невпинно підіймався нагору, якось несподівано вивів на рівнину — величезне безкрайнє нагір’я на висоті понад 2000м.

Игдир—Карс, підйом на велетенську яйлу. Далеко внизу залишився душний оазис

Два блокпости, на обох зупиняють для перевірки документів. На першому пригощають армійською холодною водою з баночок на кшталт йогуртових, але прозорих. Цікаво, що холодильник знаходиться в укріпленні кулеметника. На другому блокпості запропонували чай. П’ю його з турецьким сержантом та місцевим вірменом-далекобійником. Схоже мандрівників тут бачать не часто, тому викликаю певний інтерес та багато запитань. Чи не ображають мене курди? Ні. А де я ночую? В наметі. А чи маю зброю? Показую швейцарський ніж. Сержант сміється, потім раптом стає серйозним та бере в руки М16. Щоб ночувати в наметі в Курдистані потрібно мати хоча б це. Спробував віджартуватись, але на душі стало не затишно.

На жандармському блок-пості з турецьким вірменом

Прийшла СМСка: включився вірменський роумінг. Що діється? Сержант показує на сусідню гору в 3—5 км: це вже Вірменія. Пропонує подивитись в бінокль. На вірменському схилі гуляє числена отара з чабанами, колючого дроту та інших парканів не бачу.

Далі до Карсу прямую незкінченою яйлою, на якій, на відміну від кримських, відсутні карсти. Обабіч дороги не лише пасовиська, а й числені ниви. І це на висоті понад 2000 м! Вчора був перший за подорож хмарний день, а сьогодні навіть мерзну на ходу! Варто ж зупинитися і стає вельми спекотно. Інколи промайне убоге село з напівземлянок, іноді величезний гурт в сотні голів заблокує рух на десяток хвилин.

Велетенська яйла

Курдські гурти

Перед Карсом зупинився подумати над подальшими діями. Чи то прийшла пресиченість дикою Туреччиною, чи то балачки жандармського сержанта підсвідомо напруджили, але останні години переслідувало відчуття якоїсь недоброї настороги в повітрі. Так, тут дуже гарно, але якось не затишно. Багато місць, де залюбки зупинився би просто пожити пару днів в наметі та погуляти досхочу пішки, але щось утримує. По роздумах вирішив: все, вистачить. Пора, мабуть, в Грузію. На прощання Туреччина піднесла ще один навпрочуд мальовничий високогірний перевал Илгар (2540), невдовзі Пософ та кордон.

Перевал Илгар

Пософ

Грузинські прикордонники зустрічають як рідного, оформлюючи в’їзд по за чергою та безкоштовно. Збігається натовп з проханням сфотографуватися з українським „мотоджипом”, відчуваю себе МакГрегором. Перші 10 км по Грузії вбитий вщент грейдер змушує їхати на підніжках та, щоб ковтати менше пилу, обганяти неквапливі каравани фур. Добряче розігнався та мало не влетів в лоб зустрічній „копійці”, яку в хмарі пилу вчасно не помітив. Потім несподівано почався дуже якістний свіжевкладений асфальт, втім, він часто перемежається ремонтом.

Місто Ахалцихе та прилеглі села залишають гнітуче враження зубожіння та руїни. Згодом Борджомі являє собою разючий контраст. Це квітнуче респектабельне курортне місто з усіма необхідними атрибутами: готелями, санаторіями та ресторанами, а також чудовими дорогами.

Руїна фортеці неподалік Боржомі

Хоча тільки шоста вечора, миттєво падає темрява: борджомська ущелина настільки глибока, що день тут закінчується на пару годин раніше. Лише верхівки оточуючих гір підсвітлені сонцем, фантастична картина. Їхати вузьким серпантином стає небезпечним — світло у Горбоконика не краща риса.

Виїзджаю в Хашурі на роздоріжжя з головною грузинською трасою Батумі — Тбілісі та зупиняюсь на першій-ліпшій заправці поміняти гроші — турецький бензин вже на резерві. Заправщики пропонують ночувати в приміщенні покинутого заправочного кафе. Погоджуюсь та на знак подяки пригощаю всю бригаду пивом — не аби яким, а „Чернігівським” з сусідньої крамниці!