27.07

               Антакья-Хомс, 385 км

На сірійському кордоні опинився о 10, а в’їхав в Сірію о 14. Дива бюрократії довелося побачити по обидва боки кордону. В Сірії дуже заплутана процедура, до того ж всі папери потрібно заповнювати арабською. На моє щастя на обрії намалювався хелпер, який всі формальності за невелику винагороду зробив за мене. Чиновники - лише чоловіки, і лише подекуди як прикраса кабінету стоїть вимкнений комп’ютер — все записують в велетенські гросбухи від руки. Запам’яталось, що потрібно вказувати не тільки ім’я по батькові, а й по матері. Попершу здивувала вкрай неввічлива на наш погляд манера чиновників жбурляти пропечатані та підписані документи мало не в пику прохачу. Але, придивившись, зрозумів що це просто прояв природженої арабської імпульсивності. Тут навіть по телефону спокійно не розмовляють. Цілком нейтральна розмова незвичному іноземцю може здатися запеклою лайкою.

Вже на виїзді митник зіпсував настрій, та так, що я відразу пожалкував що в’їхав в Сірію. Побачивши ГПС на кермі від порадив негайно його сховати, тому що якщо він потрапить на очі таємній поліції мені доведеться прикласти великих зусиль, аби довести що я не шпіон. Одразу вспам’ятав пригоди з таємною поліцією братів Синельників. Загроза не виглядала примарною, якщо навіть сам прилад може викликати такі звинувачування. Річ у тому, що крім координат POI в пам’яті приладу вистачало речей, зайвих для туриста. Я добре підготувався до жаданого прохвату пустелею: в ГПСі забита велика база даних що до криниць, населених пунктів в пустелі (потім я зрозумів що більшість з них це військові табори), місць вірогідного знаходження бедуїнських стоянок, тощо. І, головне, в мене при собі джерело цієї інформації — склеєні в простирадло 1,5х3м радянські військові карти, без особливих труднощів знайдені в інтернеті та роздруковані. Так що ховав ГПС я не на жарт схвильований.

Халеб

Якось непомітно промайнули більш ніж 300 км кілометрів автобаном в бік Дамаску. Лише потрапивши в Сірію можна зрозуміти повну назву цієї країни — Сірійська арабська республіка. І справді, навкруги тільки араби. Чоловіки в бурнусах (чи як їх там) — довгих сорочках до п’ят — та арафатках. Жінки замотані по самі очі, їх можна побачити лише в містах. Одразу в порівнянні стає зрозуміло яка насправді світська країна Туреччина, де сільські дівки та баби з вилами та граблями запросто роз’їзджають тракторами.

Багато скутерів та маленьких китайських чоперків. Останні цікаво оздоблені: бак, сидіння та боковини часто-густо обшиті чохлами зі справжніх ручної роботи килимів, завдяки чому мотоцикли здалека дещо нагадують верблюдів з колесами. Втім, гадаю, справа тут не тільки в моді та традіції. Під тутешнім сонцем метал та пластик миттєво розжарюються, немов сковорода. Перевірено власною дупою :)

Багато що в Сірії нагадує Радянський Союз двадцять років тому. Вперше це враження з’явилось, коли побачив споруду митниці, яка просто копія якогось провінційного райкому. Думаю і будували її наші будівельники. Заправки як з дитячих спогадів — пара старезних колонок та обшарпаний кіоск. До того ж вони не мають давно вже звичних веж, через що навіть коли шукаєш заправку вона завжди з’являється несподівано. Запросто можна вчасно її не побачити та проїхати мимо. На узбіччях просто велетенські гори сміття. Сосни в лісосмугах, що оточують дорогу, нахилені мало не горизонтально — невпинний західний вітер не вщухає ні на мить.

Люди — дуже прості та привітні. Лише подекуди в великих містах відчувається прагнення розвести на гроші. Але це робиться якось по-дитячому наївно, тому уникнути розводу не складно. Англійську тут майже ніхто не розуміє, а от французька стала в нагоді — пам’ять про колоніальне минуле жива. За час, який минув з подорожі трійці mototravel.info, в Сірії дещо змінилося, зокрема, тут з’явилася продукція всюдисущих Coca Cola та Pepsi. Впізнати її, правда, можна лише по дизайну та копірайту дрібними літерами — всі інші написи арабською. Сигарети — виключно французькі,  Gitanes та Gauloises.

Цивільної карти так і не знайшов де купити, їду навпомацки. В Халебі нічого цікавого побачити не вдалося. Скільки не блукав Хамою та не розпитував місцевих, водяних колес так і не знайшов, а витягати шпаргалку — ГПС бажання не виникало.

Хомс вночі

В Хомсі варто було зупинитися біля книжкової крамниці (чергова спроба знайти карту), як тут же був запрошений на чай торговцями, які не поспішали розходитися по домам після роботи. В процесі бесіди пролунала пропозиція залишатись в Хомсі и переночувати на квартирі. Хоч я не мав планів шукати готель на цю ніч, погодився. Гроші не великі, заодно подивлюсь, як живуть пересічні сірійці. Пива не знайшов, тому вечір був прісвячений упорядкуванню щоденника.

28.07

Хомс — Крак де Шевальє — Пальміра — Ес Сухне, 355 км

Вранці відвідав Крак де Шевальє. Звернувши з Тартуського шосе був в черговий раз здивований серпантином. Здається, на днях проїзджав найскладнішим серпантином, який тільки можна уявити. А от і ні, тут ще краще :) Остання твердиня хрестоносців була залишена без бою, можливо тому добре зберіглася. В 30-х роках її реставрували французи, і це добре видно. Але ж якби її свого часу розібрали на паркани то й реставрувати було б нічого. Велична фортеця, начебто і не вельми велика ззовні насправді дуже простора всередині, тому часу на її огляд витратив багато. Повертаючись на шосе, зупинився подивитись на замок здалека і довго не міг збагнути, що ж він мені нагадує. Нарешті зрозумів — місто Каркасон у південній Франції. Можливо, замок будували тамтешні майстри?

Крак де Шевальє

В оточюючих замок поселеннях привернув увагу європейський одяг мешканців. Тут не видно арафаток з бурнусами, жінки на вулицях з відкритими обличчями. А зайшовши в кафе й зовсім здивувався: зі стіни на мене дивилась православна ікона. Тільки от написи були не грецькою і не кирилицею, а… арабською. Виявилося що в цій місцевості компактно проживають араби-християни, предки яких хрестилися мало не тисячу років тому!

Повертаюсь в Хомс, пронизую його наскрізь та мерщій на Пальміру — сонце вже високо і відчутно палить. Настрій піднесений — адже я наближаюсь до мети подорожі. Попередній план — отаборитися в Тадморі, залишити там мотлох, перевзути гуму і радіальними маршрутами дослідити Сірійську пустелю, майже посеред якої і розташований оазис Пальміра.

На 150-км перегоні крізь пустелю трапляються лише 2—3 невеличких села і не має жодної заправки, тому заливаюсь по вінця. Після роздоріжжя на Ірак дорога приймає давно забутого вигляду — з відсутнім узбіччям. До того мені не траплялись ані турецькі, ані сірійські магістралі без широких заасфальтованих узбіччь. Вузька дорога з майже повною відсутністю руху — раз в 5 хвилин зустрічна, раз в 10—15 хвилин хтось обжене. Лише інколи з’являється легкове авто, зазвичай лише різнокаліберні вантажівки та буси. Мотоцикли відсутні — місцеві на них так далеко не їздять. Так судилося, що саме тут, завдяки активній допомозі буса, що обганяв мене, я й гепнувся на швидкості приблизно в 100 км/год — трошки забагато для першого в житті асфальтового падіння.

Шваркнувся на лівий бік, потім разом з мотоциклом перевернувся в повітрі і вже на правому боці проїхав кілька десятків метрів. Асфальт пролітає в кількох сантіметрах від обличчя, козирок шолома шкребе по дорозі, і нетутешній спокій — адже від мене вже нічого не залежить. Нестерпно довге ковзання нарешті припинилося і настала тиша.

Неквапливо прислухаюсь до відчуттів у тілі — рука саднить, бік болить, нога ледве рухається. Довго намагався підняти мотоцикл та зіштовхнути на узбіччя, нарешті вдалося. Спека пекельна. Зняв панцир, залишки футболки на голову, немов тюрбан, починаю оглядати себе та мотоцикл і рахувати ушкодження. Під час падіння налокотник трохи з’їхав, але удар згасив. Рукав панцирю та частина пластику геть розідрані, їхні залишки разом з зідраною шкірою вварилися в руку, довелося виривати з м’ясом. Болять ребра та права легеня працює з перебоями, але на перелом наче не схоже, вважаємо забиттям. Штани розідрані навкруги наколінника та голенища мотобота, але захист спрацював. Болить таз, на все стегно розтікається величезний синець, але не більше — подяка захисним шортам. Руки цілі, чого не скажеш про рукавички, на яких пластикові накладки протерті до тканини. А от рвана глибока рана на рівні поясу, яку навіть через кордуру-600 штанів пробила кулька зі стойки дзеркала, що загинуло, це серйозно.

А що з Горбокоником? Дзеркалам, звістно, гаплик. Морда та лопух протерті навскрізь, жахливі сліди на бугелі керма, головний циліндр та важіль переднього гальма зчесані, але не дуже — тому що провернулись. Навіть шланг гальма подряпаний (зверху, над приборкою!), але на щастя працездатності не втратив. Ну а геть розідрані сумки то вже й зовсім дрібниці.

Після аварії

Коли починаю лікувати себе та мотоцикл з’являються перші машини, водії машуть руками в привітаннях. Але ніхто не зупиняється, хоча цілком очевидно, що напівроздягнута людина, що намагається бинтувати праву руку лівою, не відмовиться від допомоги. Ну, то й байдуже, впораюсь і сам.

На ходу виявилася ще одна проблема — пір’я вилки провернулося в траверсах. Необхідного ключа не мав, тому , дошкутилькавши до першого ж поселення, звернувся до місцевих кулібіних. Здивований механік, оглянувши мене та мотоцикл, жестами показав щось на кшталт "в Сірії багато Аллаха”. Повністю виправити не вдалося, схоже що пір’я погнуте. Повільно їду далі на зкособоченому мотоциклі.

Навкруги — суцільна пустеля, в яку так сподівався потрапити завтра і в яку немає ніякого сенсу лізти в моєму теперішньому стані. Від краю до краю рівнина з невеликими пагорбами, вкрита щільним піском з гострим камінням. Тінь знайти неможливо, жодного деревця. Ненадовго звертаю таки з дороги — хоча б для фото на пам’ять.

Під вечір дістаюсь Пальміри. Вхід в місто вільний, гроші беруть лише за відвідування окремих будівель, що навпрочуд гарно зберіглися. Тому катаюсь повз руїни та фотаю їх в останніх променях сонця, ледве відбиваючись від шалених атак зухвалих торговців сувенірами. Пальміра виглядає саме містом, а не скупченням руїн, яке розташоване серед мертвої пустелі і оточене непривітними горами. Тому це видовище залишає неабияке враження, до якого далеко «підробкам» будь то північна чи південна — хай вибачать мене пітерці та одесити.

Пальміра

Спроби знайти вкрите від вітру та вільне від каменюк місце для ночівлі виявилися марними, а Тадмор виявився розбещеним великою кількістю європейських туристів — ціни космічні. Тому в ніч згаряча вирушаю далі, в напрямку Дейр Ез Зору. Втім, через 70 км, в Ес Сухне, сили остаточно покидають мене, що змушує шукати притулку на місцевій заправці — останній на протязі 200 км до Дейр Ез Зору.

Марні спроби знайти затишне місце для ночівлі поблизу Пальміри. Позаду — середньовічний арабський замок

Літній араб Мухаммед, стриманий та навіть дещо суворий, урочисто подає знаки, що вважає мене за свого гостя. Незкінчений чай, піздня вечеря. Заправка — центр місцевого культурного життя, свого роду клуб. До ночі тусовки місцевих та заїзджих чоловіків з неодмінним чаєм дещо нагадують колгоспні посиділки під горілку часів мого дитинства. Майже всі в арабському вбранні — арафатки та бурнуси — білі, оливкові, коричневі... У шоферів-далекобійників — щедро перемазані мазутом :) Запам'яталася пара молодиків в білому, що виринули з темряви за руки, чемно запитали води та також за руки зникли. Особливо вразив напарник Мухаммеда — сильно накурений молодий франт в шовковому вбранні — чорному з фіолетовим відливом бурнусі та білосніжних штанах, а також в сандалях на підборах. Взагалі вечір пройшов у напівзабутті і залишив враження нереальності того, що відбувається.

Нарешті мене поклали в ліжко з матрацем та подушками, але заснути виявилося не просто — забитий бік, який майже не дошкуляє стоячи та сидячи, лежання перетворює на тортури.

29.07.

Ес Сухне — Сафіра Ат Тастанія (північне передмістя Дейр Ез Зору), приблизно 250 км

Як не дивно прокинувся відпочившим та бадьорим. Сонце тільки сходило, було досить прохолодно і несподівано прийшло рішення — далі їду пустелею. Хоч 200 км, але я повинен спробувати, не даремно ж я сюди припхався.

Гаяти час на перевзування гуми не було бажання, та й стан здоров’я не сприяв такій розвазі. Тому довелося розбудити працівників сусіднього шиномонтажу, яких це зовсім не здивувало і не роздратувало. Поки пив чай кросова гума опинилась на ободі. На смітнику поряд з заправкою знайшов пару 5л пластикових каністр з під мастила, залив їх та бак по вінця. А також повний гідратор та пляшку води — 5л. Прощавання з Мухаммедом і чимдуж в дорогу, поки сонце не піднялося.

Від’їхавши від Ес Сухне звертаю на перший же грунтовий накат на південь і невдовзі зупиняюсь вирішити, що ж робити далі. Сподіваюсь, що тут таємна поліція мені не загрожує, витягаю карту та ГПС. На півночі від дороги нагір’я з крутими обривами, на яке, не знаючи дороги, буде непросто потрапити. Тому їду на південь, поки не знаходжу роздоріжжя і не звертаю на схід. Цей шлях прямий як струна і веде в напрямку Дейр Ез Зору. Хоча попершу кортіло потрапити на самий південь сірійської течії Євфрату (там знаходяться руїни античного міста з кумедною назвою Дура Європос), вирішив не звертати — принаймні тут зрозуміло куде веде дорога і блукати не доведеться. Та й вірогідність нарватися на вояків поблизу іракського кордона значно більша.

Накат невеликий, але пісок таки розбитий, їхати повільно складно. Звертаю на цілину, але там гостре каміння з кулак завбільшки не сприяє впевненості в наступній хвилині. Постійні струси боляче віддають в ребрах і легені, але розганятись не наважуюсь: падати тут буде дуже травматично. Якихось 10—20 км навпростець і інспекція заднього колеса: один зуб вирваний, кілька надірвані, на боковині поріз довжиною в 5 см. Так справа не піде, повертаюсь на накат та прискорююсь до 60 км/год: їхати стало значно легше, вбите в колію каміння майже не заважає. До того ж їхати накатом можливо тільки стоячи, спокуси сісти немає і ребра з діркою в стегні почуваються значно краще :) От тільки не вистачає сил більш ніж на півгодини такої їзди, доводиться часто зупинятись на відпочинок. Тим не менш пересуваюсь досить бадьоро і через пару годин знов наближаюсь до траси, переїзджаю її поперек і залишаю за спиною.

Тим часом сонце набирало сили, їхати ставало все важче і невдовзі я побачив як запалала лампа критичного перегріву двигуна. Горбоконик в мене вже третій рік, але це було вперше. До того я думав що чи то датчик помер, чи дріт перетерся, адже не раз їздив в дуже складних умовах, коли вентілятор верещав мало не годину без перерви, а лампа не подавала ознак життя. А дзуськи, система працює :) Даю двигуну охолонути, вирушаю, і через п’ятнадцять хвилин те ж саме — пекельному сонцю допомагає сильний західний вітер, який дме в спину і не сприяє охолодженню радіатора.

Наступні півдня пройшли в запамороченні і я слабо пам’ятаю, що відбувалося. Черговий перегрів, розвертаю мотоцикл боком до вітру, натягую тент від намета між сидінням та землею, щоб самому сховатися від сонця. Після вимкнення двигуна вентілятор молотить ще з десяток хвилин, але навіть зупинки на півгодини не дуже допомагають — за бортом 50 градусів. Лежати на землі боляче, тому сиджу весь цей час під тентом і розважаюсь з ГПС, мапою, линійкою та транспортиром: по координатам знаходжу точку свого місцезнаходження, виміряю відстань та азимут до Дейр Ез Зору. Хоч і повільно, але наближаюсь до нього!

Здається, два рази перетинав другорядні асфальтові шляхи, але навіть думки повернутися на трасу не виникало, працювала лише закладена останньою до зависання програма: дістатися Дейр Ез Зору дорогою, на якій я знаходжусь і яка точно веде до нього. З ранку відкладав фотосесію на потім, сподіваючись знайти якесь неабияке мальовниче місце. А згодом стало не до фоток — аби просто вижити. Втім, нічого особливого так і не побачив: піщано-кам’яниста рівнина, подекуди нечислені кучугури. Багато разів долав сухі русла — ваді. Декотрі з них мають дуже круті обриви і підйоми-спуски по оголеному великому камінню досить екстремальні.

Вже під вечір, коли знову стало можливо їхати без частих зупинок, до того прямий як струна шлях почав знервовано звиватись і ділитись-збиратись в альтернативні колії, як на Арабатці — ознака наближення до житла. Каркаломний спуск в долину Євфрата стався так несподівано, що я навіть не встиг злякатися — на великій швидкості проплигав по велетенським камінюкам до низу, як заправський дакарівець :) Невдовзі праворуч з’явилось засіяне поле — ура!

Після пекельного подиху пустелі їхати повз духм’яні поля і сади — неземна насолода не тільки для зору та нюху, а й для вух — тут співають птахи, і чути їх не заважає навіть шум двигуна. В селищі Сафіра Ат Тастанія зупинився біля супермаркету. Сірійський сільський супермаркет це дивне видовище. Виглядає він як склад з полицями до стелі, на яких зберігається дійсно все, що завгодно — від зубочисток до покришок на трактор ”Білорусь”. На вході — стійка з продавцем. Покупець каже, чого бажає і чекає поки те, що необхідно буде знайдене і принесене.

Варто було розслабитися, як мене обурили три бажання одночасно: їсти, пити і спати. Замовив чаю з печивом, але не дочекався і вимкнувся. Прокинувся серед ночі на веранді супермаркету — на килимі та безлічі подушок, вкритий ковдрою, від сморіду. Поруч намацав термос з прохолодною водою, рюкзак та вонючі мотоботи. Чоботи закинув подалі, випив води та знов заплющив очі. Яка ж таки чудова країна Сірія, а люди так просто золото.

30.07

Сафіра Ат Тастанія — Акчакалє, 220 км

Прокинувся піздно і розбитим. Рана на стегні загнила і дуже дошкуляє. Сірійці нікуди не поспішають, тому бесіда за чаєм з торговцем, який надав мені притулок, затягнулася надовго. Як і з Мухамедом напередодні здебільшого я слухав монолог про те, що Америка merde, Сірія та Україна amitie pour toujour, а страчений Саддам безумовно коротає вічність в оточенні гурій.

Самостійне перебортування колеса далося важко та погіршило і так погане самопочуття. Покришка виглядала жахливо. Безліч великих та малих порізів, надірвані мало не всі зуби, кількох взагалі не вистачало, а які залишились зтерлись мало не на третину. Цікаво як їздять в ралі-рейдах, якщо навіть 200 км пустелею на 250-кубовому дохлику перетворюють гуму на бозна що. Втім, це була дешева чеська покришка а не якийсь там Мішлен Дезерт. Незважаючи на жалюгідний вигляд цих залишків, які ще вчора були майже новим скатом, вирішив таки його не викидати: до дому далеко, може ще знадобиться.

Тим не менш вирушив без чітких намірів. Буквально півгодини їзди — і план таки визначився. Мені осточортіла шалена спека і невпинний вітер, пересолоджений чай і бігборди з єдиним обличчям — Башара Асада. Сірійці засипають цукор в чайник разом з заваркою, тому немає ніякої змоги вплинути на концентрацію, яка дуже екстремальна. На маленький чайник, що вміщує 5-6 склянок рідини засипають повну склянку цукру! Портрети Асада всюди — на бігбордах, на стінах домівок, навіть на задньому склі авто. Не мені судити що це — культ особистості чи справжня всенародна любов, але вже на другий день ця одноманітність починає дратувати. Виникає бажання побачити хоч що інше, хоч дибільно щасливі пики з реклами пральних порошків :)

Вирішую рятуватися втечею будь що сьогодні. Стан здоров’я не покращується, а в Туреччині я зможу скористатися медичною страховкою, якщо виникне таки потреба.

Від Дейр Ез Зору до Ар Ракки дорога пролягає заплавою Євфрату, але вона настільки широка, що власне ріку побачив та перетнув лише в Ар Рацці. Не випадково тут була одна з найдавніших колисок цивілізації. Заплава — величезний оазис, переповнений життям на розкішною рослинністю, здебільшого полями кукурудзи та проса, а також велетенськими садами. З заходу над нею нависають похмурі уступи скель, за якими на сотні кілометрів тягнеться палаюча жаром мертва пустеля. Цей контраст настільки жорсткий, що просто пригнічує.

Невдовзі за Дейр Ез Зором прозоре, пронизливо блакитне до різі в очах небо посіріло, обрій вкрився немов туманом. Видимість скоротилася до 30—50 м, вітер став поривчастим і почав кидати в обличчя жмені пилу, а по дорозі почали звиватися піщані струмки. Що це пилова буря усвідомив лише зупинившись на перекур — знявши шолом довелося терміново повертати на своє місце окуляри. Втім, нічого жахливого не відбувалося — вітер не збивав з ніг, а піщані новоутворення були невеликі, до того ж я в густонаселеній місцевості. Довелося лише помітно скинути швидкість — пориви вітру сильно переставляли мотоцикл, а в числених поворотах утворилися чималенькі пісочниці. Так і їхав майже до самої Ар Ракки — серпантинами євфратових урвищ з повним ротом піску. Дивовижно, але числені попутні та зустрічні араби теж їхали на своїх 125-ках. Хоч і з загорнутими арафатками обличчями, але всі як один без окулярів!

Від Ар Ракки звернув сільськими безлюдними дорогами на маловідомий перехід кордону Акчакалє в надії, що не доведеться смажитись в чергах — пил розвіявся і сонце знову почало лютувати. Перетнувши заплаву Євфрату знов опиняюсь в оточенні пустелі, але незабаром з’являються поля. Втім, спека і тут не вщухає. На останній сірійській заправці зупиняюсь востаннє залитись дешевим сірійським бензином та затаритись дешевими сірійськими цигарками. Варто було відійти в крамницю на кілька хвилин, щоб місцеві селяни, які оточили мотоцикл, ледве його не розібрали — мастильний щуп був помічений в руках якогось дядька вже коли збирався завести двигун.

Перехід кордону перевершив всі сподівання — я був єдиним! За півгодини зупиняюсь на околиці турецького містечка Акчакалє щоб через 4 дні мовчання відзвітувати смс-ками рідним. Мій жалюгідний вигляд — в драних штанах, весь припорошений пилом, на побитому мотоциклі — привертає увагу місцевого мотоцикліста Ахмета, який запрошує до себе в гості. Після деяких вагань та з’ясування, що до найближчого готелю щонайменше 60 км, погоджуюсь.

Некваплива вечеря в компанії Ахмета та його друзів затягнулася за північ. Сусіди та друзі Ахмета, їх жінки — сірійські араби, які перебралися в Туреччину за для заробітків, які тут в 4—5 разів перевищують сірійські. До того ж в Сірії взагалі проблема знайти роботу. Ахмед — єдиний турок в компанії. Ситуація дещо нагадує інше прикордонне містечко — Харків. Відміна в тому, що місцеві араби всіляко поважають традиції країни, яка стала для них другою батьківщиною, що не заважає їм не забувати своєї мови та традицій. Українець же в Харкові приречений почуватися емігрантом у власній країні.

 Родина Ахмета, село неподалік Акчасараю

Цього разу сплю просто неба на даху ахметової оселі. Знов довго не дає заснути забитий бік. Навпрочуд зоряне небо та густі аромати східної ночі викликаюсь почуття, ніби потрапив у казку Шахерезади.