Щойно ми з Горбокоником (Honda XL250 Degree-2) повернулися з подорожі, в якій довелося майже по періметру об’їхати Турцію (з триразовим в’їздом), а також добряче поколесити Сірією та Грузією — пробіг від гаражу до гаражу 8500 км. Багато чого цікавого побачив, отримав чимало пригод, а також форсмажору у вигляді аварії в Сірії та знайомства з російськими авіабомбами в Грузії.

Модних засобів комунікації, що дозволяють з дороги викладати записи в інтернет не маю, але під час тревелу вів щоденник, який поступово набираю та починаю публікувати тут. Дописане постфактум виділене курсивом.

Крім власних настроїв та відчуттів я намагався зафіксувати спостереження що до способу життя людей, в якомусь сенсі етнографії (в тому числі й мото-етнографії), а також географічні враження від місцевостей, які бачив. Коли людина на тривалий час залишається наодинці, вона зазвичай мимоволі починає грати з собою в ігри. Мені сподобалось гратись в Марко Поло, хоч я й сам розумію, що Туреччина це не джунглі Амазонки і навряд чи я сповіщу щось нове.

Деякі мої вчинки, їх мотивація та настрої, можливо, залишаться незрозумілими людям, які не бували в тривалих одиночних подорожах. Тож не судіть пристрастно, краще спробуйте самі подорожувати наодинці, воно того варте. Чому — писалось вже десь на mototravel.info

18—20.07.09

               Харків-Одеса (785 км), Одеса-Стамбул морем

Подорож починалася на нервах. Англійська інтернет-крамниця, в якій зазвичай замовляю запчастини і бандеролі від якої завжди отримував через тиждень, дала збій. Бандероль мусила прийти ще наприкінці червня, вже середина липня і — тиша. Мені вкрай необхідні були картрідж повітряного фільтру та задня зірка. Переніс старт на тиждень, перебронював квиток, але все марно, бандеролі так і не дочекався. Прийшла вона лише 26 липня, і винні в цьому не англійці — велике спасибі вітчизняній митниці. З безглуздою, як тепер ясно, затримкою, нарешті виїхав. Фільтр довелося продути, а зірку перевернув стару. Відчуття полегшення після старту цього разу не прийшло - пригнічують думки про можливі проблеми з технікою. Щомиті прислухаюсь, на кожній зупинці оглядаю зірку-ланц. Тьфу-тьфу-тьфу, начебто ведуть себе пристойно. Кілька разів потрапляв в короткочасні дощі, погода така, що мало не спав за кермом. Запланована ночівля в заповіднику ”Гранітно-степове Побужжя”, який відкрив для себе минулого року. Буг, як і тоді, просто неперевершений. Захід сонця спровокував першу в подорожі фотосесію.

Південний Буг

Наступного дня приїхав на одеський морвокзал зарано, о 12.30. В результаті тинявся по території до 19, мало не вмер від нудьги. Як завжди в такій ситуації допомагає велика кількість пива.

Виявилось, що подорожувати морем дуже нудна справа. Вода до обрію з обох боків, оку немає за що зачепитись. Лише одного разу чимала зграя дельфінів влаштувала шоу на півгодини. Залишається тинятися з однієї палуби на іншу, час від часу заходити в бар випити келих пива. Більшість пасажирів — пляжно-базарного вигляду панночки в білому вбранні. Тому знайомлюсь та спілкуюсь з російськомовними турками. Завдяки їм вивчив важливу трійцю слів турецькою: ”привіт”, ”до побачення” та ”дуже дякую”. Під вечір колоритний персонаж, напівморшинець-напіводесит, напоїв всю чесну компанію горілкою. А ще — перегляд в барі голівудівської ”Трої” з Бредом Пітом.

21.07.09

               Стамбул — десь поблизу Чана, 480 км

Прийшли в Стамбул за розкладом, о 8, а виїхав з порту лише о 12. Мав певні проблеми через кирилічну ”И” в номері, але турецькі митники таки її подолали, записав як ”N” :)

Не можна сказати, що в Стамбулі корки, але рух надзвичайно напруджений та дещо хаотичний. Кидається в очі демонстративна європейськість міської архітектури та безліч дорогих авто, мотоциклів та максіскутерів. Через неможливість розвернутися (на кожному роздоріжжі забороняючі знаки) не потрапив до Айя-Софії та залишив попередній план їхати європейським берегом Мармурового моря до переправи на Чанаккалє. Тоді я ще не знав, що іноземцю в Туреччині можна багато чого — в тому числі в містах розвертатися під забороняючим знаком навіть на очах трафік поліс.

Течія винесла мене спершу на міст через Босфор, а потім — на клятий автобан. На першій-ліпшій заправці поміняв гроші та купив мапу. Певний час звикав до особливостей турецького руху. Перш за все здивувала величезна кількість двохколесних. Потім — те, що в крайній лівій смузі літають майже виключно фури. З деякими труднощами (бракує автобанівського досвіду) з’їхав з автобану в Ізміті та взяв напрямок на Бурсу-Чан.

Кубатурні скутери миттєво зникли, залишились лише переважно китайські 50-ки та 125-ки, які пересуваються виключно узбіччям (в Туреччині майже всюди узбіччя заасфальтовані), не швідше за 70 км/год. Тому я, особливо перебуваючи в лівій смузі, немало дивував водіїв авто.

Варто було тільки з’їхати з автобану, як відразу на тротуарах зникли жінки з непокритими головами та в легкому одязі, а серед чоловіків, більшість яких залишилась в європейському вбранні, почали з’являтись колоритні бородані в тюбетейках, широких сорочках навипуск та шароварах. Схоже на те, що починається справжня Туреччина.

Мармурове море поблизу Ялови

Зайнятий спостереженнями та новими враженнями непомітив, як промайнули перші 500 км турецькою землею, настав час шукати місце для ночівлі. Воно було знайдене вже на заході сонця, неподалік від Чана. Місцевість з невеликими горами, які поросли лісом, дуже нагадувала передгір’я Криму. Не дуже помітний грунтовий з’їзд з дороги швидко розчинився в траві, півкілометра бездоріжжя між каменюками та карликовими дубами і я опинився на схилі байраку.

Перший табір, неподалік Чану

Але перше враження безлюдної місцевості виявилося хибним. Ледве я поставив намет та почав пити пиво на протилежному схилі з’явилась отара з чабанами — виявилось, що неподалік кошара. Втім, чужинець особливого інтересу у чабанів не викликав. Спав під супровод безлічі баранячих дзвоників — заспокійлива какофонія, що нагадувала дещо з музикального авангарду 70-х.