Ще з серпня збирався скористатися запрошенням від Паші (pHa) ознайомитися з принадами Богуславського району Київщини та прилеглими територіями Черкащини. Нарешті, з другого заходу, непростим протичовновим маневром через Дніпропетровськ, нижню течію Ворскли від впадіння в Дніпро до Диканьки, наступним поверненням до Кременчука з метою переправи на Правобережжя і далі на північ я таки опинився в селі Луки. Насолоджуючись миттєвими відчуттями весь цей час я свідомо тримав руки осторонь фотоапарату. Ні мальовничі краєвиди заплави Ворскли, ні досліджені позаторік пагорби Чигиринщини, а ні навіть обід в найкращій в світі корчмі в Суботові не змусили мене забити цвях фотокадру в перебіг буття. Надалі також я лічені рази натискав на спуск, тому переважна більшість світлин належить Паші та їм же ж поцуплена з Панораміо.

Теплу зустріч додатково підігрів справжній кубинський ром у супроводі смаженого м’яса.

Наслідком була довга задушевна бесіда ввечері та пізнє прокидання з ранку.

Тож виїхали ми мало не опівдні. Розгін по селу й постріл в поля. Незабаром перша зупинка – здичавілі залишки парку графів Браницьких. Сюрреалістичне видовище – карпатські смереки серед лісної галявини на дні розлогого байраку!

Граф Ксаверій Браницький, портрет 1774 року

Наступна ціль – курган Тотоха. Мальовнича місцевість, де поля перемежаються лісами, запам’яталась цікавим різноманітним рельєфом, якого так бракує на Харківщині. Звивисті доріжки, що рясно прикрашені підйомами та спусками, не залишають часу для нудьги. Також запам’яталися сільські вулиці та другорядні шляхи, які тут ще не встигли (або не бажають) закатати асфальтом і вони залишаються переважно мощеними каменем.

Тотоха – рештки середньовічного укріплення в вельми мальовничому природному оточенні – наразі слугує місцем поклоніння екстрасенсів, уфологів та інших езотериків.  На вершині майорить прапор рерихівців. Беремо Тотоху приступом в лоба крутою пішоходною стежкою, гидуючи об’їздною дорогою для тендітних автівок. Милування краєвидами та спроби відчути вібрації космосу затягнулися більш ніж на годину.

Наступна ціль – каньон на річці Гірський Тікич неподалік містечка Буки.

Відстань 70 км, а в нас вже відчутно бракує часу – світловий день вже надто короткий. Тому їдемо переважно дорогами. Що не завадило нам зрізати кут через потічок і добряче вимазюкатися при здоланні його вброд. Тим часом небо почорнішало, денне світло ніби вимкнули й не доїхавши жалюгідних 7 км до Буків ми потрапили в зливу. Перечікування під захистом автобусної зупинки затягувалося, дощ і не думав припинятися, тож ми були змушені рятуватися втечею.

Звичайно спокійно повернутися на базу асфальтом ми не змогли і як слід поборсалися в багнюці розмоклих грунтовок та напівприбраних кукурудзяних полів.

В неділю дощ не вщухав ні на мить. Марно почекавши до обіду, ми обмінялися на пам'ять презентами та я вирушив.

Але доїхати спромігся лише до Черкас, по дорозі отримавши нагоду спостерігати зійшовший з рейок потяг. В Черкасах Пашині родичі надали мені притулок на ніч. І лише в понеділок, через 5 днів опісля старту, я таки повернувся додому.