Цьогорічна інкарнація Доцент-Трофі, що відбулася наприкінці червня, називалася ПО ПІЦЦОТ. Учасникам, аби потрапити в залік, треба було здолати щонайменше 500 км грунтом і фінішувати в селі Світлогірське (Полтавська область), неподалік якого Ворскла впадає у Дніпро.

Я вже пару років практикую схожу розвагу, щоправда на суттєво менших відстанях. Крім неабиякого задоволення від власне їзди незнайомою, різноманітною, іноді вкрай підступною пересіченою місцевістю, не минає подив від усвідомлення того, яка ж насправді гарна та різноманітна наша земля. А напруджена штурманська праця, без якої неможливо пожирання простіру в ралі-рейдівському стилі, та азарт першопроходця додають терпкого присмаку цьому гримучому коктейлю. Забігаючи наперед зазначу, що дуже цікаво було слухати враження товаришів, які вперше відкрили для себе такий спосіб пересування та неабиякуі красу, які все життя були під боком, але залишалась непоміченою.

Учасники групами та поодинці вирушали з Києва, Дніпропетровська, Харкова, Полтави та Нікополя (підбірки кращих фоток всіх груп дивись в „Фотоальбомах” http://olexarider.ucoz.ua/photo/8 ). Наша група складалася з п’ятьох райдерів — крім мене були Жека (Suzuki Djebel 250XC) та Ігор (Kawasaki KDX220) з Харкова, Віталік (Yamaha XT600) з Дніпродзержинська та Буркутун (Suzuki DR-Z400S) з Москви. Разом ми їхали вперше, до старту я був єдиним, хто їздив з усіма іншими учасниками. Тим не менш на мій погляд хлопці притерлися один до одного дуже швидко та без проблем.

На маршрут було закладено 3 дні. Прокладав я його на свій смак — тобто якомога більше пісками. Причиною цього були не тільки мої преференції, а й урахування тої обставини, що двоє з п’яти учасників нашої групи їхали на універсальній гумі і в разі дощу опинилися б безпорадними в чорноземній або глинистій багнюці.

Штурманив здебільшого я і тактична задумка була така: в перший день, поки ми свіжі та на нашому шляху мало пам’яток, валимо 200—250 км до Ворскли навпроти Диканьки, де передбачалася ночівля. Потім два наступні дні на нас чекало багато відвідин цікавих пам’яток, тому графік пересування залишав багато питань та місця для імпровізації. Третя ночівля була заздалегідь спланована на березі Псела неподалік села Яреськи. І, нарешті, з ранку четвертого дня передбачалося пружним стрибком здолати останні 120—150км, що залишались  до місця призначення асфальтом — до того часу необхідні 500 км бездоріжжя були б уже набрані.

250 км грунтом за день густонаселеною місцевістю досить складна задача — багато часу марнується на навігацію та на неминучі блукання. Тому я заздалегідь проїхав майбутнім маршрутом першого дня два рази, аби провести дорогу якомога різноманітніше та хоч якось її запам’ятати. Це не уберегло від невеличких блукань, тим не менш заощадило таки чимало часу. До речі, вдалося прокласти маршрут дійсно без асфальту, навіть припустимі 10% в перший день ми не набрали.

День перший, 24 червня, середа

Час „Ч” настав о дев’ятій ранку. Місце зустрічі на харківській об’їздній, вказівник на Березівку.

На старт! Увага! Марш!

Майже одразу звертаємо в поля, байраки, ліси. Перетинаємо швидкісну сімферопольську трасу. На виїзді з Люботинського лісу  перша зупинка — бурова вишка.

Невдовзі — скітське Одринське городище (городище Кукольського). Літня буйна рослинність не дала змоги не те що сфотографувати, навіть розгледіти як слід знамениті потрійні вали з ровами, довелося сфотатись самим в чагарнику на валу.

Рушаємо далі. Швидкістні польові шляхи перемежаються ефектними байраками, на які так багата Харківщина:

Неприємне відкриття — густий пил, який здіймається на польових шляхах. Коли їдеш насамоті, як це я зазвичай роблю, на нього не звертаєш уваги. А тут кожен наступний мотоцикл додає добрячої порції в загальну хмару, внаслідок чого останній, п‘ятий, їздака пхається навмання, фактично нічого не бачить, навіть відставши на кілометр та скинувши швидкість до 30—40 км/год. Як це не дивно, але середня швидкість одинака (30—35 км/год) залишається  лише у мріях, через кілька годин їзди маємо ганебні середні 20 км/год — більшість підготованих велосипедистів показали б нам хвіст. Для мене, чесно кажучи, це новина — раніше я вважав, що група пересувається значно бадьоріше одинака, який зазвичай їде обережно та не схильний ризикувати саме тому що один і не розраховує на допомогу.

Тим не менш виснажлива польова сотня км таки залишилась за нашими спинами, подарував під занавіс незвичні в рівнинній Харківщині краєвиди:

Друга, піщана сотня, почалася з серпантину тінистим сосняком, який привів до Шарівки.

Польовий прямий як стріла та укатаний як асфальт зріз призводить до ще однієї старовинної будівлі, яка не згадується в путівниках:

Далі — продубас на повній ручці піщано-грейдерним „автобаном”, що сосняком виводить до наталівської брами.

Огляд церкви і чимдуж в розкішний Краснокутський ліс.

Вже вечоріє, помилка з розрахунком середньої швидкості постійно нагадує про себе: часу залишається обмаль, а їхати ще далеченько. У Краснокутську дозаправка та берегом Мерли кушпилимо на захід.

Поволі дає знати втома, сонце сідає, тому, як не прикро, приймаю рішення скоротити маршрут на 50 км. Таким чином хлопці не побачили чудові луки з валами та кранами газопроводу „Союз”, а також об’їхали запланований брід. Замість цього ми встигли по світлому доїхати до заздалегідь облюбованого місця під табір та покупатися в Ворсклі.

День другий, 25 червня, четвер

Ввечері добряче налигались, тому виїхали дуже піздно. На майбутнє домовляємося вечірні узливання обмежити лише пивом. Першою з цікавинок на нашому шляху трапилася Диканька. Огляди триумфальної арки, Миколаївської церкви, Кочубеївських дубів та Троїцької церкви зайняли багато часу, але було цікаво  нарешті і мені — я тут теж опинився вперше.

Згодом, трошки поблукавши, проїхали село з вражаючою назвою:

Невдовзі опинилися в Опішні — давньому центрі народного гончарства. Зненацька поряд з сільським ринком, де була запланована затарка сувенірами, був помічений ще один учасник „ПО ПІЦЦОТ” — Руслан з Полтави на 50-кубовому мотоциклі Fantic Caballero. Нажаль, часу було обмаль і в Національний музей гончарства ми лише заглянули.

Далі тримаємо курс на столицю скітів-орачів Гелон — Більське городище. Вразило вкрай безтолковою забудовою велике село Батьки, в якому проблукали мало не годину дорогоцінного в другій половині дня часу. На радощах мало не пролетіли величний курганний могильник Скоробір. Видовище урвищ валів Західного укріплення Більського городища, здається, не залишило байдужим нікого.

Далі швидке знайомство зі Східним укріпленням, заплавою Старої Ворскли, старовинною криницею та покинутим острогом, в якому пару років тому передбачалося обладнати ресторан.

Заправка та шашлики в Котельві, цікаві швидкістні піщані доріжки сосновими лісами. Стрімко вечоріє, але на наше щастя тривають найдовші в році дні. Тому встигаємо дістатися Охтирки, купити охтирського ж пива та знайти затишне місце для ночівлі на березі все тієї ж Ворскли. Підсумки дня невтішні — лише 120 км, втім, знову майже без асфальту.