Прийшла весна, хлопці вимагають розваг у вигляді вже традиційного виїзда в Кицівку. Що ж, торба з туристичним мотлохом, який чекав свого часу з листопаду, на багажник і мерщій в розвідку, прокладати маршрут для ендурного товариства. За минулий рік мало не всі харківські ендуристи стали дуже модні, їздять виключно в кросовій гумі, тому, аби не здалося замало, попхався шукати відбірної каки щонайменше на 100 км. Чого б не розважити добрих людей?

Подекуди ще є в наявності сніг:

А тут так і кортить домалувати в уяві засаджену по башту  „Пантеру”:

Втім, невдовзі один з союзників по „вісі” таки тут поліг насправді:

Дорога від Варварівки до села Стариця, в якому свого часу ховався від харківської метушні Григорій Савич Сковорода, була прокладена в 1942 році німецькими танками. З того часу тут мало що змінилося: на дорозі з’явилося більше ям та калюж, танкові капоніри на узбіччі давно пустують, а гори невикористаних мін від важких полкових німецьких мінометів за 67 років нікого не зацікавили. Швидкістний продубас піщаною грунтовкою добре розганяє кров після кількагодинного борсання в багні.

Аж от вказівник на партизанську землянку. Здається, нам туди треба.

Землянка виявилася неподалік капонірів, прямо посередині німецького укріпрайону в кілометрі від потрійного ряду німецьких же траншей, на протилежному від Донця скаті гори і входом, розвернутим від Донця ж, яким проходила лінія фронту... Все, мовчу, мовчу. Хто я такий, щоб перти проти міфології? Якщо народ каже, що землянка партизанська, авжеж вона і є партизанська.

Далі гламурна до того доріжка спершу змінила покриття з піску на багно, потім оздобилась коліями та калюжами по бак, а ще трохи поспіль почалися серпантини схилами байраків та урвищами ярів. Як завжди,  по-справжньому цікаві місця та ситуації зазвичай в об’єктив не потрапляють. Там не до зупинок, і тим більш не до фотографії.

Не пройшло і 2 годин і 20 км байрачного лісу на Масютиній горі здолані. Приємно після лісу опинитися на польовій дорозі і побачити, що в цьому сезоні ти тут першопроходець.

Наступні 30 км – швидкістний продубас вздовж соснового лісу, а під занавіс – кілька кілометрів чорноземної грунтовки, спотвореної „шишариками” та тракторами.

Падає темрява, в цей час роблю неприємне відкриття: саме зараз, вперше за 3 роки, перегоріла лампа головного світла. Добре ще, що маю модний налобний ліхтарик Енерджайзер, який насправді є фара: він має режими дальнього, ближнього та одночасно дальнього та ближнього світла. На дюнах Кицівського полігону прилягаю 2 рази. Один традиційно - на рівному:

Інший – потрапляю в сучасний окоп. Військова тема не відпускає.

Походна вечеря з тушонки та коньяку пройшла в повній тиші, лише перелітні птахи постійно кричать з неба, мабуть застосовують систему упізнання „свій-чужий”: нічний повітряний рух зараз дуже жвавий.

З ранку помітив, що скупчення ендуристів не тільки шкодять екології, а й демаскують власну традиційну схованку серед дюн:

Напився досхочу кави:

Та поїхав шукати далі місця, які б як слід розважили товариство. Минулого дня мене несподівано накрив приступ закоханості в „Дігріка”, який, здається, давно вже набрид. Десь посеред масютиногорського лісу я раптом зрозумів, що в цих важких та непередбачуваних умовах їду на самоті, на навантаженому „Горбоконику”, при цьому і в ус не дму, настільки велика впевненість, що цей мотоцикл мене вивезе відкіля завгодно. Може це і транспорт для лісників, але до справді важких умов, де немає змоги розігнатися, а довгохідні підвіски лише заважають, комбінація низькообертового тягового двигуна, низького центру ваги та сідла пасує більше, ніж задраті в небо хвости спортивних ендуро. ІМХО.

Ця впевненість в „Горбоконику” призвела до того, що моя нахабність в подальшому перейшла всі межі здорового глузду. Після переправи понтонним містком на інший берег Донцю я поставив мету пробити шлях через заливні луки. Поступово поринаючи в воду, попер в напрямку сосняку на обріі. „Рисове поле” глибиною в півколеса, а іноді і більше, тривало з півкілометра або навіть і більше. Такого адреналіну та одночасно спокою камікадзе, який ліг на бойовий курс, неможливо відчути, якщо б нас було б двоє або більше.Потім – безліч відносно дрібних калюж, але це пусте.

Знов польові дороги, за день помітно підсохлі.

Ще раз опиняюсь першопроходцем:

Навдивовиж мальовничій байрак навкруги велетенського приватного става і зупиняюсь на урвищі з видом на заплаву Донцю. Авжеж, мені вниз.

Закортіло подивитись на Донець:

Місток через переплюйку зиму не пережив:

Самурайська зухвалість сягнула за всі межі, тому без роздумів і тим більш розвідки гепаюсь в 15-метровий брід - чим я гірше військових „шишариків”? Десь на середині броду потрапив таки в газонівську колію: вода з положення „по бак” раптом охолодила яйця, що змусило взяти ручку на себе, аби скоротити незаплановані водні процедури.

Полігон зустрів курганами скіфських танкістів:

А також гребінкою а ля мотокросова траса, яка тривала 3-4 км:

Потім зрізав кут, вздовж лісу, і неочікувано опинився в самому центрі секретної танкової частини. При цьому солдатів і офіцерів моя особа аж ні разу не дивувала. Мабуть тому, що я був у касці і охоче віддавав честь, якої все рівно не маю. Всі язики, взяті з військових, лякались пики мого шолому, який певно нагадував обладунок імперської зоряної піхоти або навіть самого Дарта Вейдера, тому охоче і навіть без тортур розповідали, як залишити розташування частини контрабандою через дірку в паркані, аби не мати бесід на КПП.

 Згодом були якісь партизанські стежки,

швидкістний продубас улюбленим пісочком по сосняку, де на одному з поворотів мало не спіймав в лоба якогось модного джипа,та останні калюжі...

І тут в мене закінчилося пальне... Підтюпцем дошкутильгав до Зміїва на заправку, почесав потилицю та чинно попхався асфальтом додому.

Тож місія була виконана, неабияке задоволення отримане, а наступними вихідними, коли  поведу групу розвіданим маршрутом, ще вже буде просто робота.