ЩОДЕННИК МОТОВОЛОЦЮГИ
Бойовими шляхами 28-29.03.2009 | 11:37 |
Прийшла весна, хлопці вимагають розваг у
вигляді вже традиційного виїзда в Кицівку. Що ж, торба з туристичним мотлохом,
який чекав свого часу з листопаду, на багажник і мерщій в розвідку, прокладати
маршрут для ендурного товариства. За минулий рік мало не всі харківські
ендуристи стали дуже модні, їздять виключно в кросовій гумі, тому, аби не
здалося замало, попхався шукати відбірної каки щонайменше на 100 км. Чого б не
розважити добрих людей? Подекуди ще є в наявності сніг: А тут так і кортить домалувати в уяві засаджену по башту „Пантеру”: Втім, невдовзі один з союзників по „вісі” таки тут поліг насправді: Дорога від Варварівки до села Стариця, в
якому свого часу ховався від харківської метушні Григорій Савич Сковорода, була
прокладена в 1942 році німецькими танками. З того часу тут мало що змінилося: на
дорозі з’явилося більше ям та калюж, танкові капоніри на узбіччі давно
пустують, а гори невикористаних мін від важких полкових німецьких мінометів за
67 років нікого не зацікавили. Швидкістний продубас піщаною грунтовкою добре
розганяє кров після кількагодинного борсання в багні. Аж от вказівник на
партизанську землянку. Здається, нам туди треба. Землянка виявилася неподалік капонірів, прямо посередині німецького укріпрайону в кілометрі від потрійного ряду німецьких же траншей, на протилежному від Донця скаті гори і входом, розвернутим від Донця ж, яким проходила лінія фронту... Все, мовчу, мовчу. Хто я такий, щоб перти проти міфології? Якщо народ каже, що землянка партизанська, авжеж вона і є партизанська. Далі гламурна до того доріжка спершу
змінила покриття з піску на багно, потім оздобилась коліями та калюжами по бак,
а ще трохи поспіль почалися серпантини схилами байраків та урвищами ярів. Як
завжди, по-справжньому цікаві місця та
ситуації зазвичай в об’єктив
не потрапляють. Там не до зупинок, і тим більш не до фотографії. Не пройшло і 2 годин і 20 км байрачного
лісу на Масютиній горі здолані. Приємно після лісу опинитися на польовій дорозі
і побачити, що в цьому сезоні ти тут першопроходець. Наступні 30 км – швидкістний продубас вздовж соснового лісу, а під занавіс – кілька кілометрів чорноземної грунтовки, спотвореної „шишариками” та тракторами. Падає темрява, в цей час роблю неприємне відкриття: саме зараз, вперше за 3 роки, перегоріла лампа головного світла. Добре ще, що маю модний налобний ліхтарик Енерджайзер, який насправді є фара: він має режими дальнього, ближнього та одночасно дальнього та ближнього світла. На дюнах Кицівського полігону прилягаю 2 рази. Один традиційно - на рівному: Інший – потрапляю в сучасний окоп. Військова
тема не відпускає. Походна вечеря з тушонки та коньяку пройшла в повній тиші, лише перелітні птахи постійно кричать з неба,
мабуть застосовують систему упізнання „свій-чужий”: нічний повітряний рух зараз
дуже жвавий. З ранку помітив, що скупчення ендуристів не тільки шкодять екології, а й демаскують власну традиційну схованку серед дюн: Напився досхочу кави: Та поїхав шукати далі місця, які б як слід
розважили товариство. Минулого дня мене несподівано накрив приступ закоханості
в „Дігріка”, який, здається, давно вже набрид. Десь посеред масютиногорського
лісу я раптом зрозумів, що в цих важких та непередбачуваних умовах їду на
самоті, на навантаженому „Горбоконику”, при цьому і в ус не дму, настільки
велика впевненість, що цей мотоцикл мене вивезе відкіля завгодно. Може це і
транспорт для лісників, але до справді важких умов, де немає змоги розігнатися,
а довгохідні підвіски лише заважають, комбінація низькообертового тягового
двигуна, низького центру ваги та сідла пасує більше, ніж задраті в небо хвости
спортивних ендуро. ІМХО. Ця впевненість в „Горбоконику” призвела до
того, що моя нахабність в подальшому перейшла всі межі здорового глузду. Після
переправи понтонним містком на інший берег Донцю я поставив мету пробити шлях
через заливні луки. Поступово поринаючи в воду, попер в напрямку сосняку на
обріі. „Рисове поле” глибиною в півколеса, а іноді і більше, тривало з
півкілометра або навіть і більше. Такого адреналіну та одночасно спокою
камікадзе, який ліг на бойовий курс, неможливо відчути, якщо б нас було б двоє
або більше.Потім – безліч відносно дрібних калюж, але це пусте. Знов польові дороги, за день помітно
підсохлі. Ще раз опиняюсь першопроходцем: Навдивовиж мальовничій байрак
навкруги велетенського приватного става і зупиняюсь на урвищі з видом на
заплаву Донцю. Авжеж, мені вниз. Закортіло подивитись на Донець: Місток через переплюйку зиму не пережив: Самурайська зухвалість сягнула за всі межі, тому без роздумів і тим більш розвідки гепаюсь в 15-метровий брід - чим я гірше військових „шишариків”? Десь на середині броду потрапив таки в газонівську колію: вода з положення „по бак” раптом охолодила яйця, що змусило взяти ручку на себе, аби скоротити незаплановані водні процедури. Полігон зустрів курганами скіфських танкістів: А також гребінкою а ля мотокросова траса, яка тривала 3-4 км: Потім зрізав кут, вздовж лісу, і
неочікувано опинився в самому центрі секретної танкової частини. При цьому
солдатів і офіцерів моя особа аж ні разу не дивувала. Мабуть тому, що я був у
касці і охоче віддавав честь, якої все рівно не маю. Всі язики, взяті з
військових, лякались пики мого шолому, який певно нагадував обладунок
імперської зоряної піхоти або навіть самого Дарта Вейдера, тому охоче і навіть
без тортур розповідали, як залишити розташування частини контрабандою через
дірку в паркані, аби не мати бесід на КПП. Згодом
були якісь партизанські стежки, швидкістний продубас улюбленим пісочком по
сосняку, де на одному з поворотів мало не спіймав в лоба якогось модного джипа,та останні калюжі... І тут в мене закінчилося пальне... Підтюпцем дошкутильгав до Зміїва на
заправку, почесав потилицю та чинно попхався асфальтом додому. Тож місія була виконана, неабияке
задоволення отримане, а наступними вихідними, коли поведу групу розвіданим маршрутом, ще вже буде
просто робота. | |
Переглядів: 906 | Додав: olexarider | Рейтинг: 5.0/2 | |
Всього коментарів: 3 | ||||
| ||||