Чотири роки тому угрупуванням харків’ян, що не байдужі до позашляхового мототуризму, була започаткована акція „Кицівка”. Вона була задумана як привід два рази на рік — на початку та наприкінці сезону — зібрати для спільного виїзду мотоциклістів, які зазвичай мають власні плани та рідко перетинаються для групових покатух. Спочатку це була пригода, цілком побудована на імпровізації: чіткого плану не було, а зважаючи на автономний формат їхали куди було цікаво наскільки вистачало сил та часу і зупинялись на ночівлю де заманеться. Зазвичай це були дюни Кицівського полігону, де навіть ранньою весною чи піздньою осінню сухо. Звідси утворилася назва заходу. Тоді в компанії було лише два ендуро (якщо так можна назвати Transalp 400 та Degree 250). Інші учасники їхали на опозитах — одиночках та колясочнику, „Яві” і навіть 50сс скутері. Само собою всі були на лисій гумі, причому опозитчики не лише у переносному, а й в прямому сенсі. Але завдяки спільним зусиллям та взаємодопомозі жодна перешкода не мала шансів залишитись нездоланою.

 З часом спільнота, не байдужа до мототуризму та ендуро, зростала та обзаводилася технікою, більш пристосованою до позашляхового пересування. А акція стала відома за межами Харкова, тож на „Кицівку” почали приїжджати гості з інших міст. Тому, аби не морозити гостей, змушених долати сотні кілометрів асфальтом, аби дістатися Харкова, цього разу було вирішено перенести дату заходу з традиційних вже останніх вихідних березня на значно пізднішу дату.

Цієї весни відчути дух пригод та командної взаємодопомоги зібралися близько 20 мототуристів та ендуристів з Харкова, Дніпропетровська, Нікополя, Марганця та Павлограда. Зважаючи на особисті уподобання одні їхали автономно, тобто з мотлохом. Інші, налаштовані більш спортивно або ті, хто не має багажників, поскидали свій скарб в джип підтримки та їхали ні без чого. Здивував Женя Джаггер з Нікополя, який замість BMW F650GS на цей прохват надав перевагу бойовому „Мінську”. Цікаво, що на старт вийшов і один екіпаж – Женя Вейнгольд мав другий номер: подругу Таню.

Цього разу вперше кінцевою точкою маршруту були не кицівські дюни, а узлісся сосняку неподалік Черкаського Бишкину на Сіверському Дінці, але учасники про це не знали. З метою додавання до пригоди інтриги учасники мусили з допомогою ГПС знайти послідовно шість точок. На знайденій точці вони отримували інформацію де шукати іншу. Таким чином розташування табору можна було взнати, лише повністю здолавши запропонований організаторами маршрут. Він цього разу пролягяв переважно заваленими, не їздженими років з двадцять просіками Гомольшанського заповідника та затопленими луками заплави Дінця.

Учасники бились на групи за власними уподобаннями, обов’язковим була лише наявність в групи щонайменше одного приладу ГПС. Тут теж Женя Вейнгольд проявив оригінальність, пішовши на маршрут своїм екіпажем наодинці, не маючи приладу ГПС. Користуючись лише мапою з підписаною координатною сіткою, компасом, линійкою та олівцем він, немов справжній штурман минулих часів, успішно знайшов всі точки.

До ночі переповнені емоціями учасники ділилися враженнями від спільного прохвату. На маршруті вистало місць, які без взаємодопомоги перетворилися б у пастку. Тому, гадаю, такі поїзки неабияк сприяють виникненню та розвитку дружніх стосунків. Також в світлі багаття, звичайно, не обійшлося без улюбленої теми тюнінгу та доробок під себе, тим більш що всі досягнення можна було продемонструвати, не відходячи від намета.

Наступного ранку, неквапливо збираючись додому, була можливість помінятися технікою для бліц-тестдрайвів, адже не часто випадає нагода зібрати в одному місці таку кількість різноманітної техніки.

Фото Сергія Жукова